Панна змінилась на лиці.
— То мость сенатор хоче, щоб брат мій, ротмістр Михайло, як і батько мій, як і я, стали твоїми конфідентами?..
— Хто казав, хто казав, — приплющив очиці Кисіль, — для публічного добра…
— Щоб брат мій, добровільно пішовши на службу гетьманові, був коло нього зрадником і шпигуном?..
Кисіль зжовкнув. Панна знічев’я сполотніла. В очах у неї яскріли тихі сині пломінчики. Вона зашепотіла збілілими устами:
— Вашмость, в цю ж мить, не чекаючи більше… Як стоїш, вашець… Рач звідси геть, з цього дому геть… Зрозумів, вашець? Поки псами не цькуватиму… Геть звідси…
Адам Кисіль остовпів. Він тільки перегодя, тільки уникаючи цього синявого відсвіту в темних очах, тільки завважуючи тремт поблідлої руки, збагнув, що вчинив неймовірну недискрецію[319]. Й, не забувши низько вклонитись, швиденько, тремтливими старечими кроками пішов по алеї на кружґанок і, не заходячи в світлиці, кругом-кругом, до брами. За мить його цуґ зацокав підковами.
Рославець з вікна побачив, що панна Оленка сама. Він відложив книгу, що її читав не читав, зійшов у сад.
Панна, скам’яніла на лавці під кленами, підвелась й пішла йому назустріч. Рославець спостеріг, що її обличчя, як після тучі, яка пройшла, проясніло. Вона йшла, і її обличчя стало вже зовсім ясне, спокійне.
— Вашмосте, — сказала вона різко, — сьогодні до Москви через Севськ іде лист від панів-ради на шкоду його мості гетьманові.
— Якому гетьманові? — перепитав Рославець.
— Гетьманові і вождеві нашому Богданові… — тихо відказала панна Оленка Стеткевичівна.
13
— Що писав їй Виговський? Ат, натурально ж, писав про любов. Про бурі житейського океану, про щит Кассіопеї, що ним, зоряним, хотів би заслонити себе від стріл амура, — про що інше можуть писати собі? А я, як той дурень, прости Боже, конфідентом для закоханих! Був для Мрозовицького у Львові, тепер для Виговського в Києві. Скоріше, вашмосте Соболю, скоріше, острогів! До київських воріт, так, повз Воздвиженський розкат[320], праворуч, скоріше! Дивіться, цей ваш огир зі стайні пана сенатора, а за моїм монастирським не вженеться. Цоки, цоки, поки місяць світить. Пістолі в ольстрах[321]? Не втече песький син від нас. Хто перепинятиме, тому кулю в лоб. Скоріше, мості Соболю, чвалом, чвалом! Обережніше з гори. Скільки їх буде? Нас — троє, але брат Андрій за чотирьох стане, це ведмідь — не чернець. Тепер повертаємо на Поділ. Обережніше з гори. Варта на розкаті спить. Тепер просто перед себе, на Успенську церкву, минемо Кожум’яцькі ворота, там псубрати не сплять, там голендри на варті. Повз ратушу, в цей заулок, до Святодухівської Церкви… Цоки, цоки, поки світить місяць. Уроджоному панові каштелянові все плетиво перетнемо, так моє серце чуло, що готує нам несподіванку. За пістолі, братчики, добре дбайте!.. Вперед, вперед, до Духівських воріт, сюди, до Малої башти. Добра панна Оленка, ласкава панна каштелянівна. Якби не вона, не знали б ми нічого про пана Ласка, цього песького сина, конфідента. То я собі думав, чому це Бориско Грязной товчеться в сенаторському подвір’ї. Інтригу собі з Москвою затіяв пан сенатор — кість українська польським м’ясом поросла, а божився, а лементував, а присягався: я, як Атлас, двигаю ваготу, отчизні служу… Негаразд, мості сенаторе, двом богам кадиш, так добре нема тепер, добродію Адаме. Ніколи на матлярство твоє зважати, це вже наш час, сенаторе… Скоріше ж, мості Соболю…
Три вершники мчали сонним Подолом. Вже сповивались темінню останні дімки форштату, блиснули здалека нічні обходи ліхтарями, блимнули вікна Михайлової корчми, гулко цокотіли підкови по битому тракту в Печерськ, Нижньокиївський розкат височився у віддалі, у Духівських воротах їм перегородив дорогу стражник.
— З дороги, скурчибику! — крикнув Рославець. — Ми — сенаторські вістовці, не бачиш?
І за ним, зсутулившись, пан Євтихій Соболь, що, не питаючись, куди й як, пішов за ним. Ще захопив із братського монастиря Гізелевого послушника, того велета, брата Андрія, так і чвалував у скуфейці, з шаблею під рясою. В ярку, за Малою баштою, Рославець спинив коня.
— Щоб вашмость знав, і ти, брате, — перевів він дух, — поки комісія інтригує гетьмана Зіновія пактами, королевенята добре дбають. Недаремно від канцлера Оссолінського три печатані листи були до воєводи…