— А гроші забрали вам?..
— Забрали, — зашльохав Римша, — весь дорібок убогих. На Київській брамі ще нас хотіли голендри пов’язати, теж була опресія. Але з таким сікачем не пропадеш… Хоч, щоправда, без мене і він би пропав, як руда миша.
— Якби він зрозумів по-нашому, — посміхнувся Рославець, — то, напевно, ця оповідь була б інакша… Надіюсь, що ти й далі поведеш цього чужинця…
— Це вже ні, — сказав Римша, — його гугнявий голос, його звичаї і його мова мені діють на голову. Може, це й добрий чоловік, але косноязикий і надто праведний, живим на небо преться. Я ж і так звик до думки про пекло і нам не по дорозі.
— Римшо, Римшо, — знов похитав головою ігумен, — за це мовлення таки напевно чекають вас чорти з кліщами. А щодо цього чоловіка, то мені вже проясніло…
Ігумен підійшов до крутолобого й проказав декілька слів по-гебрейськи. Чоловік просяяв і приложив долоню до очей — заговорив швидко-швидко по-гебрейськи.
— Він сказав, — пояснив Гізель, — що його надія у визволенні Єрусалима, що Ісус Навин уже на чолі воїнства, і всі, хто прагне до світлості Єрусалима, — його браття. А сам він — велебний Браун з Маркета. Більше він нічого не скаже.
— І не треба, отче ігумене, — сказав Рославець, — це не наша справа його слухати. Нехай слухають його ті, до кого він посланий з таких далеких сторін…
— Не дальших, ніж ти гадаєш, магістре, — посміхнувся Гізель, — бо вольний дух не знає ані просторів, ані віддалей..
— Чи ж генерал Кромвель?..
Рославець приложив палець до уст. В келію всогнувся гречин Тарфелло.
— З цим вістовцем, домінусе[325] Тарфелло, — сказав Рославець, — ви вирушите ще сьогодні в Білу Церкву… І Римша з вами.
— А куди йдете, домінусе?..
— В обоз амалакитян, — засміявся Рославець, — сьогодні повернувся пан сенатор Адам Кисіль із свого Брусилова…
Гізель благословив його.
«…всі хоругви в реґімент віддаємо за спільною згодою і в послушенство панові Адамові Кисілеві, зацному й великому сенаторові, що його і давніші заслуги знають у Речі Посполитій…» — нагадав собі Рославець слова, що їх переписував недавно з ухвали шляхти волинського воєводства. Ішов по сходах Кисілевої палати, вкритих коверцем. Смола горіла в барилках, освітлювала стіни, гобелени й статуї.
«Має ж крутити хвостом хитрющий лис, має ж носити влесливу личину лицедій, то тій інтермедії буде скоро кінець. Тим двоїстим душам кінець. Або одна Річ Посполита, або друга. Двох вір не має людина, тільки одну. Хто того не збагнув, нехай загибає…»
Пана Соболя, неодмінного сенаторового секретаря, вже не було в передпокою. Рославець посміхнувся про себе: добрий пан Соболь. Якась лисяча личина провела його до дверей. «Пан воєвода вже вас чекає, вашмосте, де ви так барились?..» Гайдуки розчинили двері, Рославець пройшов повз статую Помпея: «Будеш знати нас, шальвіро… Невже він думає, що його інтриги ще придадуться?..»
З-за столу, осяяного свічами, підвівся воєвода, отяжілий і пожовклий, як би втомлений віком. Його очі важко вперлись в Рославця, й він хрипко проказав:
— Що ж, вашмосте шпигуне, азали таки справді думав, що хитріший від мене?.. Ні, пане-братику, Кисіля таки не стравиш, не стравиш…
Він плеснув в долоні. З кімнати вийшов вкрадливим поступцем лишки, убгавши голівку в плечі, прелесно посміхаючись, пан Петроній Ласко. За ним ще одна личина в монаших шатах. Ласко блискотів вузькими фіолетними зікорками. Рославець оглянувся. За ним стояли два дебелі гайдуки, не віщували нічого доброго.
15
Хоч подагра докучала панові Кисілеві того вечора більше, чим коли-небудь, він встав із пересердя з крісла й ходив по кімнаті, люто виблискував випуклими очима. Такий-то псубрат! Вже мав про нього реляції, того авантюрника, того безштанька, шкрябайперце, звідки тут узявся на його голову, в Київ аж добився — ребелізантський конфідент цей Рославець, як стій. Спостеріг його хитрющість вже раніше, отець Яким Єрлич, хоч сидить у монастирській келії, має добрих друзів: донесли, що Рославця бачили й у Львові з підозрілими людьми, й до єзуїтів заходжав, а вони (найбільше Генцель Мокрський, теж лукава бестія) притягли його до своєї конспірації. У Києві придбав славу огладженого й бистроумного — такі найбільш небезпечні, казав Єрлич, а втім, каштелян і сам це знає, товкся й між шляхтою, й поспільством, і монастирською братією, а вона вже кого-небудь не допустить до себе… І врешті, реляція того бідного пана Ласка, що вирвався з козацької неволі, утікав через ліси, ледве душу виніс, — це вже зовсім ясне.