— І що ж, мості Рославче, — сикнув каштелян Кисіль, спиняючись перед магістром, — хотів ти нас у дурники пошити, ласку собі в твого пана Богдана заслужити? Гай-гай, небоже. Як-то тепер покладатись на чиєсь слово? Прийняв я тебе як свого, — ані в гадці було про твоє лукавство, а ти мені он як…
— Школа Хмельницького, мості сенаторе, той теж вигрівався за пазухою у покійного короля, поки не вжалив… Змія…
Рославець приглядався тому чоловічкові, що мав такий пискливий злющий голосок. Бачив його перед тим іноді, як просовгувався ящіркою по сенаторових передпокоях: худорлява, сутула, сливе горбата стать, прикре зеленкувате лице й общипана борідка, а погляд зависливий, розлючений, так би й шпигнув. Йоаким Єрлич, чернець Печерської лаври, книжник і політик, ось який він! Не любила його братія, Гізель, хоч і вистерігався говорити про людей добре чи лихе, морщився, згадавши його, ігумен Оксентій Старушич не терпів — гадь і матляр, казав, ніхто не знає, кому служить, отець Тризна тільки постукував ґирлиґою — Юдаш, крутив головою, паскуда.
— Тать, розбійник, душогуб, — хрипко крикнув із-за широких плечей сенатора пан Ласко, — і Соболь з ним, шкода, що сивину має, — душу мою хотіли згубити!.. Пістолем грозили…
Каштелян упер свої втомлені очі в Рославця. Цей олов'яний погляд хворої й старої людини було важко знести. Обличчя у Кисіля за ці дні, мабуть, від тряскої дороги, набреніло, пожовкло, глибокі зморшки лягли на чолі й коло вуст, а вуси опали, фарба з них сходила, виглядав він увесь кволо й підтоптано, хоч і гороїжився. А над усе докучав, мабуть, гостець. Рославець не відвів своїх очей.
— Я тебе, мості пане мій, — сказав сенатор, — за теє матлярство згною в арсеналі. Я з тебе кліщами вирву, яка-то ваша конспірація, пеські ви синове. В трибуналі вміють катувати, це вже будь спокійний… Та я тебе, як схочу, й під сокиру віддам.
— Віддавай, мості сенаторе, — мовив Рославець, — мені тієї смерті не боятися…
Віск із свіч топився й падав на коверець. Рославець чекав, що буде з тієї тиші, що залягла світлицю й чутно було тільки сопіння Кисіля в рудосивий вус. Гайдуки переминали ноги, Єрлич стругав за столом перо й від свіч його лице вигострилось, стало, як у мерця, ще прикріше, ще жовтіше. Рославець подумав, що на дворі тиха-тиха ніч й зорі впали в Дніпро, зарослись левади, й на мить йому стало тужно. Арсенальне ув’язення знав: там ями, глибоко в землі, світу-сонця нема ніколи, волога й пацюки… Брязкіт ланцюгів… Катюга біля диби… Теє все знав, моторошне. Але сказав:
— Твоя воля, мості воєводо й сенаторе, роби, що знаєш.
— А ти не жалуєш напасті на пана Ласка ані свойого єхидства?
Рославець знизав плечима.
— Єсть це наша війна, сенаторе. Хоч воюю без палаша й мушкета, але воїн єсьм і готовий головою покласти. Може, така смерть благокорисніша, ніж всяка інша…
Воєвода брацлавський і каштелян київський знов упер в нього олив’яні очиці.
— Чому так?
— Бо се за отчизну смерть, а милішої від неї не маєш…
— Читав-єси Цицерона, матляре?..
— І без Цицерона се кожний знає.
— Бахорство[326] це! Розпуста! Блудословіє! — крикнув Єрлич. — Ви його слухаєте, мості воєводо! Він ще чеснотою назве бунт і різунство. Він ще Хмельницького нам богомданим Кесарем нарече!..
— І назву, — спокійно сказав Рославець, — ти, отче, надаремно ся фрасуєш, а шкода, як кажуть, ревний, благочестивий. Хіба мені таїтись нині: маю Хмельницького за вождя, нам Богом даного, за спасителя вітчизни, і йому служу, бо він сам перший слуга вітчизни…
— А я не служу? — писнув Кисіль. — Я ночей не сплю, я до уст не приймаю, так журюся вітчизною!..
«Добре журишся, — посміхнувся подумки магістр, — на Брусилові, на Носові пан, підданих січеш канчуками, поташ і селітру потом хлопським добуваєш, посилаєш пшеницю в Гданськ, на людському горі, на мужицьких горбах доробився, знатнішого й багатішого немає над тебе, а сам був худопахолком, хоч тепер і герб собі заробив, і від київських князів виводиш свій рід…»
— І ти того не знаєш, вашець, — кричав Кисіль, — і гетьман того не знає, що я розп’ятись дам за матку нашу вітчизну. Подуріли всі! На рожен полізли! Проти тиранства встали, а в ще гірше тиранство хочете ввести вітчизну — в тиранство черні! Знаєте ви те, що дієте? Знаєте, який вихор сієте? Що, гадаєте, викільчить з того засіву?..
— Найвільніша Річ Посполита, козако-українська, — сказав Рославець, — без тиранії над людом, без своєвілля станів, з вічним визволенням від робіт і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі… Така викільчить республіка! Як за давніх часів, за київських князів, що правили за дозволом і порадою суспільства, а не за своїм уподобанням. Республіка, що нам, не захожим і наїжджим, а дітям Роксоланії, без холопа й без пана, від Низу аж ген — де лиш наш живе хрещений люд, буде оселею…