«А понеже ти, звитяжцю, вирішаєш про війну й мир: війну бо закінчуєш миром, а мир укладаєш по справедливому й якмога триваліше, то ж вирішай передусім сам, ти ж повинен порядкувати тим, що найбільш потрібне…»
Покладу твою книгу, римський сенаторе, під узголів’я й замислюсь я, Хмельницький, Божим Смотрінням перед люди виведений з простої людини, з королівського тихого слуги… Азали ж не мав то вибраннішого, луччого з лицарського кола. Азали ж ти, даючи мені шаблю до щасливої руки, дав мені кебету для такого страшного володіння?..
Марс і Скорпіон — найнепевніші сузір’я. Вчать астрологове, що Марс кермує чолом, а Скорпіон — земною алчбою людини. Й між розумом і пристрастю метаюсь. Люто караюсь сумнівами. Кажуть: Хмель має щасливу руку. Кажуть: Хмель носить чаровану сорочку св. Юрія, а в ній не боїться ні кулі, ні меча. Але неправда тому, не показав Господь ясної зорі для Богом даного, диявол теж не обдарував мене чорною силою. Йду самий по світі і самий собі зорі вибираю, й дороги кладу сам, не питаюсь нікого, може, й сліпий іноді йду, спитаюсь тільки римських мужів, закляну їхні тіні, щоб застали мене, як сідаю на коня, як в коло схожу до лицарства…
Спитаюсь же друзів, що завтра, може, ворогами стануть? І їм, іноді бачу, як зненависть і заздрість приступає до горл, хоч мої це полковники, й писарі, й осавули. З того прийшли, що й я, — з болю й кривди, а інші — з алчби за славою, але чому ж не вибрали переді мною тієї зорі Марса, що мені світить? За мною пішли й підуть, бо не їх мені, а мене їм Бог дав. Не вони, а я — Інструмент Божий. Рачиш, пане Львисерце-Виговський, і ви, мості полковники, зі мною думати й хотіти — добре буде. Але захоче котрий стати наперекір, як-от Перебийніс, лукавий шкот, як-от Богданович-Зарудний, а з очей йому глядить уже зрада, як Забузький, як Річковський, як Ґанжа — зміїні, захочете ся труднити дейнецтвом і інтригами, — прикую до гармати, як останнього сацюгу, зірву яхонтові, асписові застіжки і позабираю срібні пірначі, бо не для гільтяйського діла ми вийшли в поле й не для привати світить цей Марс, заслоняє Скорпіона.
Прудко біжить час. Гай-гай. Останній липня сьогодні. І цей день, і ця хвилина вже не та, що тільки-но минула, а хвиля Росі не вернеться назад. Ще мене якимсь Хмельницьким називали, мовили: млини ставив, нічим не журився, меди-пива гнав, доматором[331] у Суботові був, навіть добреуродженим не хотіли мене величати. Того, гадюки, черва, не знали, що навіть у найнікчемнішій людині тліє Божа полумінь. Азали ж хлоп, серм’яжник — не людина? Тих оце простих людей я вивів із неволі єгипетської — чуєш, як раюють? — з ядучої ями я вивів їх, з вашого ув’язнення, королевенята, і дорогу їм покажу. Которую яму рили під нами, самі в тую впали. Взяті вже Нестервар, Ладижин, Самгородок, Бар, а ще Львів і ваш Судомир підкурю мушкетерним димом. Задуднять, задуднять ще мої гармати й гаківниці. Тандем[332], кажете, що вся Русь сприсяглася, що жодного не буде міста, яке переді мною боронитиметься…
Опалінський, познанський підкоморій до архієпископа в Ґнєзні.
«Ultima Julii A. D. 1648[333]. З Луцька пишуть мені, а волос дибом стає: куди йдеш, Рече Посполита? Вже українська ребелія і хлопська повідь у спілці з поганами опанували цілу Україну. Українські міста піддаються Хмельницькому охоче й добровільно. Вся Русь із коріння повстає, ні до кого там довір’я не смієш мати. Князь Вишневецький має 8 тисяч війська, але їм не вірить, бо все це Русь. Надіятись можемо тільки на відсіч з Москви, Великопольщі й Литви. Душно! Горе нам! Не знаємо, що Хмельницький замишляє, а така йде вість, що хоче бути королем. Київ декларує своєю столицею, всі провінції українські за свої власні, шаблею взяті, окликає… Dominum sibi format[334]…»
…Малий я був чоловік, але нині вже забудьте про те, пани-ляхи. Оселя свободи моя — Біла Церква. Не монархію собі, як гадаєте, встеклі[335], хочу заснувати, а цей ваш світ трухлявий змінити. Вмер король мій любий, що Помпеушем не став новітнім (бо ви йому не дали), то нового короля вже не посмієте ображати, королевенята! Того нового короля ми вже шаблями заслонимо від вашої інтриги. Вже нашої сили на це досить. Вже й моєї стачить. Радили мені такі мудрі з-поміж наших відійти на Запоріжжя з усім припасом і військом і трактувати звідти з Польщею й турками… Мудра сентенція! То мав би се я вчинити по таких вікторіях, піднявши всю Україну, та що там Україну! Всю Білорусь, і Сіверщину, і Червону Русь, і Молдову схвилювавши! Пан Войтіх Ґойський і пан мій Ґжибовський писали мені таємно: вже й у Краківському заворушилась чернь, вже й у Бескидах про мене загомоніли… То мав би я нині на Січ відійти? Коли комісари коло мене впадають, називають добродієм, ясновельможним?..