Кавалер Магнус де ля Ґарді, амбасадор Швеції до королеви Христини:
«Ultima Julii A. D. 1648. Як уже було донесено В[ашій] К[оролівській] М[ості], комісія для переговорів із козацьким гетьманом протягає час, щоб дати зібратися коронним військам і використати вагання козаків, які чекають виборів, в надії, що новий король поверне їм їхні привілеї, і не йдуть далі (король — це для них диво якесь). З декларації пана канцлера Виговського, яку переслав нам з уповажнення свойого префекта через конфідентів, видно, що corona suetica in aestimatione[336] в тих сторонах, і ми переслали зі свойого боку, маючи добре щастя у козаків, що corona suetica засвідчує свою постійну приязнь до Запорозького лицарства враз із її вождем і до продовження війни з запевненням допомоги заохочує. Треба сподіватись, що комісія й тепер нічого не вирішить, і розподіл Речі Посполитої неминучий…»
…Знаю, знаю це матлярство комісарів. Не розкусив я ще тільки Кисіля, мойого добродія, — чекаю вістей від добрих друзів із Києва, може, й хоче він утопити нас у ложці, цей пан каштелян. Прогляну й тебе, фарісеуше, як і інших проглядів. Не поможе тобі твоє крутійство. Захочу я, то не збережеш і ти, Кисілю, Корони. Киселю не звариш свойого з панами-ляхами. Як не схочете, диґнітарі, починати новий зруб на місці трухлявої будівлі, то я сам почну. Стане у мене сили збудувати, й найдуться сокири, й помічники горливі. Щодень мені про те говорить Виговський. А з ним і Хмілецький, і Зеленський, і Креховецький, і Данило Нечай… Але ви всі мудрі, мої друзі, та не до кінця. Що не вилежиться, те не забруньчить. Шкода говорити. Коли б не моя голова, а не моя рука, то вас, римських мужів Роксоланії, залила б повідь черні. Слабі ми ще, мості мої полковниченьки. Не знаєте хіба, що з нічого починаю. Куди не кину, ще всюди — клин. Як ставити зруба без сокири, без молота? Не знаєте того, що чернь уже на нас насідає, скрізь ще безголова гідра, скрізь фальш, перекупство, пияцтво, голова у багатьох уже завертілася… Звідки нам людвисарів узяти для лиття гармат? А поташу, а селітри? А шпигунів — промітких людей? А письменних людей до наших канцелярій, драгоманів? А війтів, а сотенних? Те все в мене на голові. У нікого більше. А іноземні потенції? Хіба знаємо, чим дишуть, що проти нас замишляють?
Кавалер П’єр Шевальє до кардинала Мазарена з Істамбула.
«Ultima Julii A. D. 1648. Про випадки, що попередили несподівану смерть султана Ібрагіма, задавленого яничарами, а введення на престол його султанської величності Мугаммеда IV, ваша еміненція мала вже повідомлення від пана де Шанюта. Нашим старанням було, не чекаючи успокоєння умів, нагадати дискретно великому візирові про його зобов’язання. Маємо надію, що теперішній молоденький володар, й[ого] с[ултанська] в[еличність] Мугаммед, буде склінний розглядати справи північних країн так, як це підказує йому добро його розлогої держави. Візир запевнює, що допоміжні війська кримського хана будуть вислані під прапори Хмельницького ще цього місяця…»
До нового турецького султана посилаю Силуяна Мужиловського. Дам йому в застав Кам’янець, коли тільки дасть потугу. Нема вічних друзів, нема вічних ворогів. Вчора — неприятель, сьогодні — союзник. Шкода много говорити. Наш неприятель — прогнила Річ Посполита. Знести теє монструм шаблями, коли не направиться. Та чи направиться? Тим собі сушу голову, тим ся фрасую. А коли турки за плечима — ввесь світ не страшний.
Гей-гей, хлопці-молойці, не журіться. Посідлайте коні воронії, гей-гей, у Варшаву… Побратимство з турками — нам володіння в степах. Хто прокляне, що для добра нації з бусурменами побратались? Дивитись треба далеко, не собі лиш під ноги. Із татарськими чамбулами до Случі підемо і за Случ, так поможи, Боже! Тоді й Ракочій заговорить по-іншому. А Жигимонт Ракочій, Юріїв син, буде королем, з ним буде легше. І Литва його хоче. Іктар Ґьос про це писав із Львова. Пошлю мойого Виговського Івася, не Костя, до Ракочія. Зв’яжемо потенції: ми, Крим, Туреччина, Ракочій, князь Радзивілл… І Москва… Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського, нічого нема і бути не може. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговицях продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум’я.