— Я не ворог вам, не супротивник. Я обава ваша, батько й заступник. Вам і всьому царству Руському великому.
Дзвонять дзвони. Сяє веселка над Новгородом і над усією Руссю. Співають птахи небесні. Кланяються й плачуть від радощів новгородці.
Добре, правильно. Тільки ратників слід плечистіших підібрати й митрополита вищого, ставнішого. І метушні багато зайвої на задньому плані. І птахи надто низько ширяють, увагу відволікають. Погоджується постановник із побажаннями, робить позначки в блокноті.
Номер наступний — сторінка з недавнього минулого сумного. Площа трьох вокзалів у Москві, роки Білої Смути Прокля тої. Стоять прості люди, винесені на площу смутною хвилею із будинків своїх і змушені торгувати всім поспіль, щоб заробити на кусень хліба, злочинними правителями в них забраного. Пригадує моя пам’ять дитяча рання ті гнійні часи. Часи Білого Гною, що отруїв нашого Ведмедя руського… Стоять на площі люди російські з чайниками, сковородами, кофтами й милом-шампунем у руках. Стоять біженці й погорільці, що в Москву від горя насунули-наїхали. Стоять старі й інваліди війни, ветерани й герої праці. Гірко бачити юрбу цю. Похмуре, затхле небо над нею. Сумна музика лунає з ями оркестрової. І — ніби блідий промінь надії розітнув раптом картину похмуру, зажеврів у центрі сцени: троє дітей безпритульних, світом знехтуваних. Двоє дівчаток у сукенках обірваних і хлопчик замурзаний із ведмедиком плюшевим на руках. Оживає несмілива флейта надії, звучить-прокидається, лине тонким голосом угору. Здіймається над площею похмурою, гнійною зворушлива пісня дитяча:
Сльози навертаються. У мене, звісно, це похмільне. Але ставний князь Собакін цілком природно носом шморгає. У нього родина велика, онуків малих багато. Здоровань-доглядач із Таємного Приказу сидить, як статуя. Зрозуміло — у них нерви залізні, до всього готові. Повненький столоначальник якось знизує плечем мерзлякувато, схоже, теж зі сльозою бореться. Взяло за живе людей закоренілих. Це здорово…
Розбудив Государ у нас не тільки гордість за свою країну, а й жаль до тяжкого минулого її. Стоять трійко дітей руських, простягають до нас руки з минулого, з приниженої й ображеної країни. І не можемо ми нічим допомогти їм.
Затверджуємо.
Далі — День Сьогоднішній. Чаша повна, щедротна. Ансамбль імені Моїсеєва танцює танцями всіх народів великої Росії. Тут і татарський плавний танець, і козацька завзята круговерть із шаблями наголо, і тамбовська луб’яна кадриль під тальянку, і нижегородський ликовий танок із тріскачками-свистульками, і чеченська кругова з гиканням-ухканням, і якутські бубни, і чукотські песцеві хутра, і коряцькі олені, і калмицькі барани, і єврейські сюртуки, і — російський, російський, російський танок до упаду, танок шпаркий, задерикуватий, що всіх об’єднує й примирює.
Нема питань до легендарного ансамблю.
Ще два номери: «Літаючі балалайки» і «Дівчина поспішає на побачення». Ну, це вже класика — усе відточено, вивірено, обкатано. Не номери, а чудо. Дивишся — ніби на санчатах з гірки крижаної з’їжджаєш. Доглядач аплодує. Ми теж. Молодці артисти Государеві!
Невеликий літературний номер: «Здрастуй, душе моя, Орино Родіонівно!». Старуватий номерок, задовгий дещо. Але — народ його любить і Государ поважає. Мляво радить столоначальник Пушкіна омолодити — уже років з дванадцять грає його один і той самий літній актор Хапенський. Та знаємо — марно. Актор — серед фаворитів Государині. Знизує плечима постановник, розводить руками:
5
Чую голос із прекрасної далечі — / Ранковий голос у срібній росі. / Чую голос, і заманлива дорога / Крутить голову, як в дитинстві карусель. / Прекрасна далеч, не будь до мене жорстока, / Не будь до мене жорстока, жорстока не будь! / Від чистого джерела до прекрасної далечі, / До прекрасної далечі я починаю путь. / Чую голос із прекрасної далечі — / Він кличе мене в чудові краї. / Чую голос, голос питає суворо: / А сьогодні що для завтра зробив я? / Прекрасна далеч, не будь до мене жорстока, / Не будь до мене жорстока, жорстока не будь! / Від чистого джерела до прекрасної далечі, / До прекрасної далечі я починаю путь…