— Слухаюся. Усе виправимо.
— А що з безсоромністю? — питаю.
Коситься на мене князь упівоберта:
— Це не безсоромність, пане опричнику, а здоровий армійський гумор, який допомагає нашим стрільцям нести сувору службу на далеких рубежах Батьківщини.
Лаконічно. Не заперечиш. Розумний князь. І судячи з погляду його косого, холодного — недолюблює нас, опричників. Ну, це й зрозуміло: ми Колу Внутрішньому на пяти наступаємо, в потилицю дихаємо.
— Що там далі? — питає князь, дістаючи пилочку для нігтів.
— Арія Івана Сусаніна.
Це вже можна не дивитись. Встаю, прощаюсь, прямую до виходу. Раптом у темряві хтось хапає мене за руку:
— Пане опричнику, благаю!
Жінка.
— Хто ти? — висмикую руку.
— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.
— Іди геть, земське поріддя!
— Благаю! Благаю! — Вона падає на коліна, хапає мене за чоботи.
— Геть! — штовхаю її чоботом у груди.
Вона падає на підлогу. І тут-таки ззаду — іще одні жіночі руки гарячі, шепіт:
— Андрію Даниловичу, благаємо, благаємо!
Вихоплюю кинджал із піхов:
— Геть, бляді!
Зникли в темряві худі руки:
— Андрію Даниловичу, я не блядь. Я — Уляна Сергіївна Козлова.
Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.
Точно — вона. А земське стерво лежить ниць. Забираю кинджал:
— Пані, що ви хочете?
Козлова наближається. Обличчя її, як і лиця всіх балерин, у житті не таке привабливе, як на сцені. І вона зовсім невисока.
— Андрію Даниловичу, — шепоче вона, косячись на напівтемну сцену, де Сусанін із палицею і в кожусі повільно починає арію свою, — благаю про заступництво, благаю заради всіх святих, благаю сердечно! Клавдія Львівна — хрещена мати моїх дітей, вона найближча, найдорожча подруга, вона чесна, чиста, богобоязлива людина, ми разом збудували школу для сиріт, сирітський притулок, акуратна, простора школа, у ній навчаються сироти, я благаю, ми благаємо вас, Клавдію Львівну післязавтра відправляють на поселення, залишився день, я вас благаю як християнина, як чоловіка, як театрала, як людину культури, ми будемо довічними боржницями вашими, ми будемо молитися за вас і вашу родину, Андрію Даниловичу…
— У мене немає родини, — уриваю я її.
Вона замовкає. Дивиться на мене великими вологими очима.
Сусанін співає «Настало время мое!»[8] і хреститься. Земська вдова лежить на підлозі. Питаю:
— Чому ви, фаворитка родини Государевої, звертаєтесь до мене?
— Государ страшенно злий на колишнього голову й на всіх його помічників. Він і чути не хоче про помилування. А дяк Корецький особисто писав того самого листа французам. Про Корецьких Государ і чути не хоче.
— Тим більше — що я можу зробити?
— Андрію Даниловичу, опричнина здатна творити чудеса.
— Пані, опричнина творить Слово й Діло Государеві.
— Ви один із керівників цього могутнього Ордену.
— Пані, опричнина не Орден, а братство.
— Андрію Даниловичу! Благаю! Згляньтесь над нещасною жінкою. У ваших чоловічих війнах найбільше страждаємо ми.
А від нас залежить життя на землі.
Голос її тремтить. Земська ледь чутно схлипує. Столоначальник зиркає в наш бік. Що ж, заступаються і просять нас майже щодня. Та Корецький і вся банда колишнього голови Суспільної Палати… двоєдушники! У їхній бік краще взагалі не дивитись.
— Скажіть їй, щоб ішла, — кажу я.
— Клавдіє Львівно, голубонько… — схиляється над нею балерина.
Схлипуючи, Корецька зникає в темряві.
— Ходімте на світло. — Я рушаю до дверей, на яких світиться слово «вихід».
Козлова поспішає за мною. Ми мовчки покидаємо будівлю через службовий вхід.
На площі я підходжу до свого «мерина». Козлова підходить слідом. При денному світлі найкраща в Росії Жизель ще більш субтильна й непоказна. Вона ховає худеньке обличчя своє в розкішний песцевий комір коротенької горжетки. На примі-балерині вузька й довга спідниця чорного шовку, з-під якої визирають гостроносі чорні чобітки зі вставками зі зміїної шкіри. Очі в прими красиві — великі, сірі, неспокійні.
— Якщо вам незручно — можемо поговорити в моїй машині, — вона киває в бік бузкового кадилака.
— Краще в моїй, — показую свою долоню «мерину», він слухняно відкриває скляний дах.
У чужих машинах тепер не домовляються навіть цілувальники. Занюханий піддячий з Торговельного Приказу не сяде в чужу машину говорити про чорну чолобитну.