Выбрать главу

Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.

— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.

— Андрію Даниловичу, я геть замучилася за цей тиждень… — Вона дістає пачку дамської «Батьківщини», закурює. — Якась приреченість із цією справою. Виходить, що я нічим не можу допомогти своїй подрузі юності. А в мене ще завтра спектакль.

— Вона вам справді дорога?

— Страшенно. У мене немає інших подруг. Ви ж знаєте звичаї нашого театрального світу…

— Чув. — Я виїжджаю з Боровицьких воріт, вирулюю на Великий Кам’яний міст, мчу червоною смугою.

Затягуючись сигаретою, Козлова дивиться на білокам’яний Кремль із ледь помітним снігом на ньому:

— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.

— Чому?

— Ніколи не думала, що просити за інших так важко.

— Згоден.

— Крім того… мені сьогодні дивний сон наснився: ніби на головному куполі Успенського собору все ще ті самі чорні смуги.

І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.

— Ви знали Анастасію Федорівну?

— Ні. Тоді я ще не була примою.

Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.

— То я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.

— Скільки це буде коштувати?

— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…

— Але я ж не прошу вас закрити справу. Я прошу за вдову!

Зволікаю, проїжджаючи по Ординці. Скільки тут китайців.

Боже мій…

— Андрію Даниловичу! Не мучте!

— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.

— Який?

— Ну, не срібний же! — посміхаюся.

— Коли?

— Якщо вашу подругу висилають післязавтра, то — чим швидше, тим краще.

— Отже, сьогодні?

— Правильно думаєте.

— Добре… Будь ласка, відвезіть мене додому, якщо вам не важко. А за своєю машиною я потім сходжу… Я живу на вулиці Нежданової.

Розвертаюся, жену назад.

— Андрію Даниловичу, а гроші вам потрібні які?

— Бажано червінці другого карбування.

— Гаразд. Гадаю, до вечора зберу. А акваріум… Знаєте, я не ловлю в золотих акваріумах, ми, балерини, отримуємо не так багато, як здається… Проте Льоша Воронянський сидить на золоті. Він мій гарний приятель. Я дістану в нього.

Воронянський — перший тенор Великого театру, кумир народний. Він, мабуть, не тільки сидить, а й їсть на золоті… Пролітаю знов по Кам’яному мосту, по червоній смузі. Праворуч і ліворуч у безконечних пробках тісняться машини. Після Народної бібліотеки імені Нестора минаю Воздвиженку, університет, повертаю на опальну Нікітську. Минула третя зачистка — і принишкла ця вулиця. Навіть збитенники та яточники з калачами ходять тут крадькома й покрикують боязко. Чорніють вікна спалених квартир, так і не відновлених. Боїться земська сволота. Так їй і треба…

Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…

— Почекайте мене, Андрію Даниловичу, — прима залишає машину, зникає в прохідній.

Викликаю Батю:

— Батю, півсправи купують.

— Кого?

— Дяка Корецького.

— Хто?

— Козлова.

— Балерина?

— Так. Відмажемо вдову?

— Можна спробувати. Сильно ділитись доведеться. Гроші коли?

— До вечора збере. І… серцем відчуваю, Батю, зараз вона мені винесе акваріум.

— А оце добре, — підморгує мені Батя. — Коли винесе відразу — в лазню.

— Звісна річ!

Козлова довго не йде. Закурюю. Вмикаю чисте телерадіо.

Воно дозволяє бачити-чути те, що з великими труднощами дивляться-слухають ночами наші вітчизняні відщепенці. Спершу проходжуся по підпіллю: «Вільна Слобода» передає списки заарештованих минулої ночі, розповідає про «справжні причини» справи Куніцина. Дурні! Кому зараз потрібні ці «справжні причини»… Радіо «Надія» удень мовчить — відсипаються, гади опівнічні. Натомість не спить сибірський «Ушкуйник», голос каторжан-утікачів:

— На прохання Вована Півтора-Івана, що відкинувся три дні тому, передаємо стару каторжну пісню.

Вступає соковита гармошка, і хриплуватий молодий голос починає:

Лежали на нарах два рыла — О прошлом вздыхали друзья. Один был по кличке Бацилла, Другой был по кличке Чума.[9]

Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися китайськими акваріумами. Доки йшов торг щодо викупу справи, трьом дикторам наші встигли викрутити руки на дибі, а дикторшу Сиволай зробив вагітною від ведмедя.

вернуться

9

Лежали на нарах два рила — / Про минуле зітхали друзі. / Один був на прізвисько Бацила, / Другий був на прізвисько Чума (рос.).