Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.
— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.
— Андрію Даниловичу, я геть замучилася за цей тиждень… — Вона дістає пачку дамської «Батьківщини», закурює. — Якась приреченість із цією справою. Виходить, що я нічим не можу допомогти своїй подрузі юності. А в мене ще завтра спектакль.
— Вона вам справді дорога?
— Страшенно. У мене немає інших подруг. Ви ж знаєте звичаї нашого театрального світу…
— Чув. — Я виїжджаю з Боровицьких воріт, вирулюю на Великий Кам’яний міст, мчу червоною смугою.
Затягуючись сигаретою, Козлова дивиться на білокам’яний Кремль із ледь помітним снігом на ньому:
— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.
— Чому?
— Ніколи не думала, що просити за інших так важко.
— Згоден.
— Крім того… мені сьогодні дивний сон наснився: ніби на головному куполі Успенського собору все ще ті самі чорні смуги.
І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.
— Ви знали Анастасію Федорівну?
— Ні. Тоді я ще не була примою.
Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.
— То я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.
— Скільки це буде коштувати?
— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…
— Але я ж не прошу вас закрити справу. Я прошу за вдову!
Зволікаю, проїжджаючи по Ординці. Скільки тут китайців.
Боже мій…
— Андрію Даниловичу! Не мучте!
— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.
— Який?
— Ну, не срібний же! — посміхаюся.
— Коли?
— Якщо вашу подругу висилають післязавтра, то — чим швидше, тим краще.
— Отже, сьогодні?
— Правильно думаєте.
— Добре… Будь ласка, відвезіть мене додому, якщо вам не важко. А за своєю машиною я потім сходжу… Я живу на вулиці Нежданової.
Розвертаюся, жену назад.
— Андрію Даниловичу, а гроші вам потрібні які?
— Бажано червінці другого карбування.
— Гаразд. Гадаю, до вечора зберу. А акваріум… Знаєте, я не ловлю в золотих акваріумах, ми, балерини, отримуємо не так багато, як здається… Проте Льоша Воронянський сидить на золоті. Він мій гарний приятель. Я дістану в нього.
Воронянський — перший тенор Великого театру, кумир народний. Він, мабуть, не тільки сидить, а й їсть на золоті… Пролітаю знов по Кам’яному мосту, по червоній смузі. Праворуч і ліворуч у безконечних пробках тісняться машини. Після Народної бібліотеки імені Нестора минаю Воздвиженку, університет, повертаю на опальну Нікітську. Минула третя зачистка — і принишкла ця вулиця. Навіть збитенники та яточники з калачами ходять тут крадькома й покрикують боязко. Чорніють вікна спалених квартир, так і не відновлених. Боїться земська сволота. Так їй і треба…
Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…
— Почекайте мене, Андрію Даниловичу, — прима залишає машину, зникає в прохідній.
Викликаю Батю:
— Батю, півсправи купують.
— Кого?
— Дяка Корецького.
— Хто?
— Козлова.
— Балерина?
— Так. Відмажемо вдову?
— Можна спробувати. Сильно ділитись доведеться. Гроші коли?
— До вечора збере. І… серцем відчуваю, Батю, зараз вона мені винесе акваріум.
— А оце добре, — підморгує мені Батя. — Коли винесе відразу — в лазню.
— Звісна річ!
Козлова довго не йде. Закурюю. Вмикаю чисте телерадіо.
Воно дозволяє бачити-чути те, що з великими труднощами дивляться-слухають ночами наші вітчизняні відщепенці. Спершу проходжуся по підпіллю: «Вільна Слобода» передає списки заарештованих минулої ночі, розповідає про «справжні причини» справи Куніцина. Дурні! Кому зараз потрібні ці «справжні причини»… Радіо «Надія» удень мовчить — відсипаються, гади опівнічні. Натомість не спить сибірський «Ушкуйник», голос каторжан-утікачів:
— На прохання Вована Півтора-Івана, що відкинувся три дні тому, передаємо стару каторжну пісню.
Вступає соковита гармошка, і хриплуватий молодий голос починає:
Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися китайськими акваріумами. Доки йшов торг щодо викупу справи, трьом дикторам наші встигли викрутити руки на дибі, а дикторшу Сиволай зробив вагітною від ведмедя.
9
Лежали на нарах два рила — / Про минуле зітхали друзі. / Один був на прізвисько Бацила, / Другий був на прізвисько Чума