— Ви питаєте зі службового обов’язку?
— Аж ніяк. Просто в цій фільмі багато крові.
— Ви гадаєте, що російські жінки бояться крові?
— Жінки взагалі бояться крові. А російські…
— Пане опричнику, дякуючи вам російські жінки давно звикли до крові. До малої й до великої.
Он як! Голими руками її не візьмеш.
— Можливо, але… мені здається, що є кіно більш приємне для жіночого ока. А в цій фільмі багато страждань.
— У всіх свої смаки, пане опричнику. Згадайте романс «Мне все равно — страждать иль наслаждаться»[14].
Якась вона надто пишномовна.
— Пробачте, але я спитав просто так.
— А я вам просто так і відповідаю, — вона відвертається, знову втуплюється в бульку холодним поглядом.
Заінтригувала. Знімаю її на мобілу, даю сигнал, щоб наша служба безпеки пробила пані цю. Відповідь приходить миттєво: Анастасія Петрівна Штейн-Сотська, донька думського дяка Сотського. Матір Божа! Це ж той самий дяк, що складав із головою Думи шкідницький план «Розпиляти й продати». Мене в ті роки бойові ще в опричнині не було, я тихо працював на митниці з антикваріатом та коштовними металами… Розумію, розумію, чому вона так дивиться фільму цю. Це ж історія її родини, йолкипалки! Адже дякові Сотському, якщо мені пам’ять не зраджує, стяли голову тоді на Красній площі разом із дев’ятьма головними змовниками…
На моїй бульці — тигри в клітках, радянські куховарки, а я ‘їх геть не бачу. Тут поруч — жертва держави Російської сидить. Як же з нею вчинили? Прізвища навіть не змінила, взяла подвійне.
Горда. Замовляю докладну біографію: 32 роки, одружена з Борисом Штейном, торговцем текстилем, у той час 6 років прожила на засланні разом із матір’ю й молодшим братом, за освітою юрист, ядро характеру — «Сестра-бігунка, 18», лівша, ламала ключицю, слабкі легені, погані зуби, двічі пережила викидень, на третій раз народила хлопчика, живе тепер в Оренбурзі, любить стріляти з лука, грати в шахи й співати під гітару російські романси.
Вимикаю своїх тигрів, намагаюсь задрімати.
Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.
Але ж вона сина виховує, і, мабуть, щочетверга в них зі Штейном сімейні прийоми, інтелігенція оренбурзька збирається. Співають вони романси, п’ють чай із вишневим варенням, а потім — розмови ведуть. І не треба бути Параскою-ясновидицею, щоб здогадатися, про що й про кого вони говорять…
І таких от людей після всього — сотні сотень. А з дітьми та з чоловіками-дружинами — тисячі тисяч. А це вже сила неабияка, що обліку потребує. Тут думати наперед треба, прораховувати ходи. І те, що ‘їх із місць нажитих столичних позганяли, та по оренбургах-красноярськах порозпихали, це не вихід, не рішення.
Одне слово: милостивий Государ наш. Ну, і слава Богу…
Усе-таки задрімати пощастило.
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
Отямився, коли вже посадку оголосили. Зиркнув краєм ока на бульку з фільмою історичною: а там уже розв’язка, допит у Таємному Приказі, диба, щипці розпечені, спотворене злістю обличчя міністра:
— Ненавиджу… як я вас ненавиджу!
I — фінал, останні кадри: стоїть Государ, іще молодий, на тлі пейзажу рідного, залитого сонцем світанковим, стоїть із першою цеглиною в руках, дивиться на Захід і промовляє заповітне:
— Велика Російська Стіна!
Приземляємось.
Зустрічає мене біля літака Потроха: молодий, червонощокий, кирпатий, із чубом перезолоченим. Сідаю в його «мерина», і як завжди відчуття таке, що це моя машина. Dcji vu. Машини в опричників у всіх однакові — що в Москві, що в Оренбурзі, що в Оймяконі: чотирьохсотсильні «мерини»-купе кольору стиглого помідора.
— Здорово, Потроха.
— Здорово, Ком’яго.
Усі ми один з одним завжди на «ти», одна родина опрична. Хом і разів у півтора я за Потроху старший.
— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.
— Не гарячкуй, Ком’яго. Тут справа сальна. У них гак у ГІриказі. Чапиж із Приказом до останнього в гарних був. А я для них — ніхто. Плече потрібне.
— Так тобі ж ліве плече потрібне, а я з правого!
— Тепер не має значення, Ком’яго. Головне — у тебе Печатка.
При спірній потрібен опричник із повноваженнями.
Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.