— Дякові призначив?
— Авжеж. За чверть години біла нарада.
— Лікарі?
— Усе в нормі.
— Поїхали!
Потроха хвацько вирулює, виїжджає з воріт аеропорту на тракт, дає газу. Мчимо ми з аеропорту не в Оренбург, своїми пуховими хустками та красунями вузькоокими, російсько-китайськими славний, а в протилежний бік. По дорозі Потроха мені справу детальніше викладає. Давненько не працював я з митницею, давненько. Багато нового за цей час з’явилося. Багато такого, про що ми раніше й не здогадувались. З’явилися, наприклад, прозорі нелегали. Виник таємничий «експорт порожніх просторів».
Субтропічне повітря тепер у Сибіру дорого коштує, — женуть обсяги з цим повітрям. Женуть із Піднебесної якісь приставки зі згорнутими бажаннями. Загадка! Слава Богу, нинішня справа простіша.
За чверть години домчав Потроха до Дороги. Я її вже, мабуть, років зо три не бачив. І щоразу, коли бачу, — подих перехоплює.
Дорога! Потужна це річ. Іде вона з Гуанчжоу через Китай, повзе через Казахстан, через Південні Ворота в Південній Стіні нашій, потім — через Росію-матінку й до самого Бреста. А там — прямісінько до Парижа. Дорога Гуанчжоу-Париж. Відтоді як усе світове виробництво всіх головних речей-товарів потихеньку в Китай Великий перетекло, збудували цю Дорогу, що поєднує Європу з Китаєм. Десятисмутова вона, а під землею — чотири лінії для швидкісних потягів. Цілодобово по Дорозі повзуть важкі трейлери з товарами, свистять підземні потяги сріблясті. Дивитися на це — просто диво.
Під’їжджаємо ближче.
Дорога вся потрійним захистом обнесена, охороняється від диверсантів, від кіберпанків відморожених. В’їжджаємо на відстійник. Красивий він, великий, скляний, для шоферів-дальнобійників спеціально обладнаний. Тут тобі й сад зимовий із пальмами, і лазня з басейном, і харчевні китайські, і трактири російські, і тренажерні зали, і будинок розпусти з блядями вправними, і готель, і кінозал, і навіть ковзанка льодяна.
Але ми з Потрохою до нарадної прямуємо. А там уже сидять-чекають-не дочекаються: дяк із Митного Приказу, піддячий звідти ж, нами обсалений, двоє зі Страхової Палати, сотник із Подорожнього Приказу і двоє китайців-представників. Сідаємо з Потрохою, починаємо розмову. Входить китаянка чайна, заварює чай білий, що бадьорість тіла підвищує, розливає з посмішкою кожному. Дяк митний упирається слонярою:
— Потяг чистий, у казахів претензій немає, угода наскрізна, правильна.
Ясна річ, дякові просалили весь потяг, усі дванадцять трейлерів, до самого Бреста. Наше діло — затримати китайців, щоб вони подорожню страхову прострочили, а тут і наша страховка навалиться. А наша страховочка — 3 %. Це на Дорозі кожен собака знає. На ці ось 3 % скарбниця опрична добре зростає. Та й не тільки опрична. Усім правильним вистачає, перепадає. Ці самі 3 % багато правильних витрат закривають. А витрат у нас, у слуг Государевих, безліч. Хіба ж дяк митний, юанями нашпигований, це розуміти хоче?
Сотник подорожній наш. Починає розгойдувати:
— У двох трейлерів китайський техогляд липовий. Потрібна експертиза.
Китаєць заступається:
— Техогляд правильний, ось висновок.
З’являються в повітрі світляні ієрогліфи підтвердження.
Я китайську розмовну опанував, ясна річ, куди тепер без неї. Але з ієрогліфами — болото. Потроха зате вправний у китайській, викопав висновок про заміну другої турбіни, висвічує його хаврошечкою:
— Де сертифікат якості? Адреса виробництва? Номер партії?
— Шаньтоу, завод «Червоне Багатство», 380-6754069.
Та-а-к. Турбіна «рідна». З техоглядом не виходить. Складно стало працювати на Дорозі. Раніше ці трейлсри просто калічили: то шину проколють, то стукнуть, то водилі в харчевні до локшини дурі підсиплють. Тепер за цим пильнують. Ну, та нічого. У нас є своє, старе-добре. Чай же подає обсалена сяоцзе[15].
— Панове, вважаю розмову закінченою, — каже дяк, а сам — за серце.
Заметушилися: що таке?
— Напад серцевий!
От тобі й на. А сяоцзе навіть не почервоніла. Кланяється, забирає свій чайний столик. Лікарі з’являються, виносять дяка.
Стогне, блідий. Ми заспокоюємо:
— Одужаєте, Савелію Тихоновичу!
Звісно, одужає, аякже. Китайці встають — справу завершено.
Та ні. Тепер — наша черга: останнє питання до обсаленого піддячого:
— До речі, пане піддячий, а подорожню, схоже, заднім числом підписано.
— Що ви кажете? Не може бути! Ну ж бо, ну ж бо… — витріщає піддячий баньки на подорожню, наводить хаврошечку на документ. — Точно! Синя мітка змазана! Ах, розбійники! Обвели довкола пальця довірливого Савелія Тихоновича! Надурили! У дурні пошили! Цзуйсін![16]