Ось так тепер справа обертається. Забелькотів китаєць:
— Не може бути! Подорожню завірено обома прикордонними управами!
— Якщо представник російської митниці помітив невідповідність, потрібна двостороння експертиза, — відповідаю. — У разі виникнення спірної ситуації нашу сторону представляю я, опричник із повноваженнями.
Китайці в паніці: часу на це сила-силенна піде, страховка китайська закінчиться. А нову подорожню скласти — це вам не пиріг із визигою приготувати. Тут і санінспекція потрібна, і техогляд, і знову ж таки прикордонний огляд, і віза Антимонопольної Палати. Усе одне до одного:
— Страхуйтеся, панове.
Китайці як завиють. Погрози. Кому, кому ти погрожуєш, шабі?[17] Скаржся кому завгодно. Сотник із Подорожнього Приказу китайців сопливить:
— Російська страховка — найкращий захист від кіберпанків.
Китайці скрегочуть:
— Де Печатка?!
То якого біса я, питається, летів сюди? Ось Печатка: ліва долоня моя лягає на квадрат матового скла, залишаючи на ньому Малу Державну Печатку. І немає більше питань. Переморгуємося з Потрохою: 3 % наші! Вимітаються китайці з пиками перехнябленими, іде піддячий, свою сальну справу зробивши. Виходять і всі решта. Залишаємося тільки ми з Потрохою.
— Дякую, Ком’яго, — стискає мені зап’ястя Потроха.
— Слово й Діло, Потрохо.
Допиваємо чай, виходимо на повітря. Тут у них холодніше, ніж у Москві. З митниками в нас, опричних, стара війна. І кінця їй не видно. А все тому, що митні під братом Государевим Олександром Миколайовичем ходять. І будуть іще довго ходити. А Олександр світ Миколайович нашого Батю на дух не переносить. Щось там у них було таке, що сам Государ помирити їх не в силі. І нічого не вдієш — була війна, є й буде…
— Відпочити б слід, — Потроха чеше свій чуб перепозолочений, збиває шапку соболину на потилицю. — Поїхали в лазеньку.
Там масажист вправний. Є дві гуняночки[18].
Дістає мобіло, показує. У повітрі з’являються дві чарівні китаянки: одна гола їде на буйволі, друга гола стоїть під струменями водоспаду.
— А? — підморгує Потроха. — Не пошкодуєш. Кращі за ваших московських. Незайманки вічні.
Дивлюсь на годинник: 15.00.
— Ні, Потрохо. Мені сьогодні ще в Тобол летіти, а потім у Москві зірку гасити.
— Ну, як знаєш. Тоді — в аеропорт?
— Туди.
Поки він мене везе, дивлюсь розклад рейсів, обираю. Потрапляю на годинну перерву, проте затримую відлітаючий літак: зачекають, чорт забирай. Прощаємося з Потрохою, сідаю в літак Оренбург-Тобол, зв’язуюся зі службою безпеки Парасковії, попереджаю, щоб зустріли. Вставляю навушники, замовляю «Шахерезаду» Римського-Корсакова. І засинаю.
Ніжним дотиком руки будить стюардеса:
— Пане опричнику! Ми вже сіли.
Чудово. Ковтнувши джерельної водички «Алтай», покидаю літак, ступаю на доріжку саморухому, і привозить вона мене у величезну будівлю аеропорту «Єрмак Тимофійович». Новий аеропорт, щойно китайцями побудований. Бував я тут уже тричі. І все за однією і тією самою справою — через ясновидицю.
Біля величезної фігури Єрмака зі світляним мечем чекають на мене два мордовороти зі служби безпеки великої віщунки. Незважаючи на те, що кожен із них вищий за мене на голову й удвічі ширший, поруч із чоботом гранітного Єрмака Тимофійовича вони — дві мишки-полівки в червоних каптанах.
Підходжу. Кланяються, ведуть до машини. На виході встигаю ковтнути тобольського повітря: іще холодніше, ніж в Оренбурзі. Аж цілих мінус 32. Ось вам і глобальне потепління, про яке чужоземці товкмачать. Є ще сніг-мороз у Росії, панове, не сумнівайтесь.
Садовлять мене в потужний китайський позашляховик «Чжу-Ба-Цзе» з бампером, що на свиняче рило схожий. Такі позашляховики тепер по всьому Сибіру їздять. Надійні вони, безвідмовні і в люті морози, і в спеку. Сибіряки їх «кабанами» називають. Їдемо спершу автострадою, потім на вужчий тракт звертаємо. «Стукає» мені тисячник із Москви: до гасіння зірки все готове, концерт о 20.00. Зрозуміло, але до початку ще встигнути треба.
Тракт тягнеться через переліски, потім заповзає в тайгу. Їдемо мовчки. Стоять довкола сосни, ялини та модрини, снігом укриті.
Гарно. Але сонечко вже сідати почало. Ще годинка — і стемніє. Проїхали верст із десять. Повертає наш «Чжу-Ба-Цзе» на польову дорогу засніжену. Мій столичний «мерин» тут відразу сяде. А «кабанові» хоч би що — колеса півторааршинні місять сніг, як мясорубка. Пре кабан китайський по російському снігу. Їдемо версту, другу, третю. І розступається враз тайга вікова.