І нарешті сьомий канал цього паскудного радіо назавжди відданий поезії російського мінімалізьму й кінь-септ-уалізьму. Свої вірші, які складаються переважно з покахикувань, покректувань і вигуків, похмуро-приреченим голосом читає Всеволод Некрос:
Та-а-к… Що тут скажеш. Оцим ось гноєм, цим блювотинням, цією порожнечею лункою і живляться наші інтелектуали-підпільники. Поліпи вони гидкі на тілі нашого здорового російського мистецтва. Мінімалізьм, парадигма, дискурс, кінь-септ-уалізьм…
З раннього дитинства чую я слова ці. Але що вони означають — так досі й не збагнув. А ось що таке «Бояриня Морозова» — як дізнався в п’ятирічному віці, так і досі знаю. Усе це «сучасне» мистецтво не варте й одного мазка нашого великого Сурикова. Коли на душі кепсько, коли вороги перемагають, коли кола підступні звужуються — забіжиш на хвилинку у Третьяковку, підійдеш до великого полотна, глянеш: санчата з бояринею непокірною їдуть снігом російським, хлопчик біжить, юродивий двоперстя підіймає, ямщик шкіриться… І війне на тебе зі стіни Руссю. Та так, що забудеш про все злободенне, марнотне. Руське повітря вдихають легені. І більше нічого не треба. І слава Богу…
Дзвонить-батогобоїть прима Козлова:
— Андрію Даниловичу, я зібрала гроші.
Це добре. Домовляюсь, зустрічаюсь біля Народної бібліотеки, забираю шкіряний гаманець, набитий червінцями першого карбування. Зійде й перше, їду по Моховій.
Зирк, навпроти Університету старого когось шмагати збираються. Цікаво. Пригальмовую, підрулюю. На цьому місці шмагають інтелігенцію. На Манежній, подалі, належить земських шмагати, на Лобному — приказних. Стрільці самі себе шмагають у гарнізонах. А іншу сволоту парять на Смоленській, Міуській, на Можайському тракті й у Ясеневі на ринку.
Під’їхавши, опускаю скло, закурюю. Народ розступається, щоб мені видніше було: поважають нас, опричників. На помості дерев’яному стоїть Шка Іванов — відомий кат московської інтелігенції. Тут він постійно шмагає по понеділках. Народ його знає й поважає. Шка Іванов здоровий, білошкірий, широкий у грудях, присадкуватий, кучерявий і в круглих окулярах. Гучним голосом зачитує Шка вирок. Слухаю краєм вуха, поглядаю на народ. Розумію тільки, що шмагати будуть якогось піддячого Данилкова зі Словесної Палати за «злочинну недбалість». Щось важливе він не так переписав, наплутав, а потім приховав. Довкола інтелігентний народ юрмиться, багато студентів, гімназисток. Згортає Шка вирок, ховає в кишеню, свистить. З’являється підручний Шка Іванова — Мишаня Лапки. Високий, вузькоплечий, бритоголовий здоровань із вічно глузливим виразом обличчя. Нарекли його так за те, що все каже ніби в лапках і після кожного слова двома руками біля голови своєї лапки показує, стаючи в цю мить дуже схожим на зайця русака. Виводить Мишаня на ланцюзі караного Данилкова: звичайний піддячий з довгим носом. Хреститься він, бурмоче щось.
Мишаня до нього голосно звертається:
— Зараз, земляче, ми тебе випаримо!
І миттю — лапки пальцями робить.
— Випаримо так, що тобі стане краще!
І знову — лапки. Регоче народ, аплодує. Студенти підсвистують. Хапають кати піддячого, прив’язують. Шка посміхається:
— Лягай, лягай, йобаний компот!
Катам і армійським старшинам у Росії матюкатись дозволено. Зробив Государ наш для них виняток з огляду на важку професію.
Прив’язаний Данилков, сідає Мишаня йому на ноги, спускає штани. Срака, судячи зі шрамів, уже шмагана не раз у піддячого.
20
бух бах бох — / ось вам Бог. / бих бух бах — / ось вам Бах. / піф паф пах — / ось вам Пах. /1 цього досить