Виходить, не вперше Данилкову паритись. Свистять студенти, улюлюкають.
— Ось так, земляче, — говорить Мишаня. — Красне письменство — це тобі не мотоцикл!
Розмахується Шка пужалном і починає шмагати. Та так, що замилуєшся. Знає своє діло кат, любить. Повагу народну гарною роботою своєю викликає. Гуляє батіг по сраці піддячій: спершу зліва, потім справа. Акуратна решітка на сраці утворюється. Верещить і виє Данилков, багровіє довгий ніс його.
Але — час рушати. Кидаю недопалок жебракові, повертаю на Тверську, їду далі. Путь моя лежить до концертної зали на Страсному бульварі. Там уже до кінця добігає виступ зірки. Під’їжджаю, зв’язуюсь з «добромольцями», уточнюю деталі. Усе в них нібито готове. Ставлю машину, проходжу зі службового входу. Зустрічає мене шістка від «добромольців», проводить до зали. Сідаю у четвертий ряд скраю.
На сцені зірка. Оповідач народний, боян і билинник Савелій Іванович Артамонов, а по-народному — Артамоша. Сивий він, білобородий, ставний, вродливий на обличчя, хоч і не молодий.
Сидить на своїй незмінній липовій лавочці в косоворотці з чорного шовку з незмінною пилкою в руках. Проводить Артамоша по пилці смичком — і співає пилка тоненьким голосом, що залу заворожує. І під заворожливе це виття пилки співучо, глибоким, грудним, неквапливим голосом продовжує Артамоша розповідати-наспівувати чергову билину свою:
Закидає Артамоша білу голову свою назад, очі заплющує, плечима ставними знизує. Співає пилка його. А народ у залі вже дійшов — сірника кинь, враз спалахне. У передніх рядах старі шанувальники Артамоші сидять, розгойдуються в такт пилці, підвивають. У середині зали якась навіжена голосить. У задніх рядах схлипують, повискуючи, і хтось бурмоче злісно. Важка зала. Як «добромольці» тут працювати будуть — гадки не маю.
Позираю в залу краєм ока, придивляюся: «добромольці» в центрі засіли. У перші ряди їх артамонівці не пустили, ясна річ.
Судячи з пик «добромольців» — чимало їх сюди наповзло. Мабуть, вирішили числом узяти, як у них зазвичай і буває. Дай-то Боже. Побачимо, подивимось…
Зала починає підспівувати: «К кобелям, к кобелям, к кобелям!»[24] Заворушились перші ряди, позаду скрикують, плачуть, голосять. Майже поруч зі мною багато вбрана товстуха хреститься, співає й розгойдується. Артамоша грає на пилці, голову назад так закидає, що кадик видно:
Ще трішки — і зала вибухне. Відчуваю, що сиджу на діжці пороховій. А «добромольці» всі мовчать, барани…
Артамоша розплющує очі, робить паузу, обводить залу своїм пильним поглядом. Пилка його повискує.
21
Зирк, дійшла Лисиця світ Патрикеївна, охтиш чи, ох, / До кремлівської до псарні присадкуватої, охтиш мені ох… / Із могутніх із колод складеної, охтиш чи. / Усі віконця на псарні манюсінькі, охтиш чи. / Усі ґратами міцними закриті, охтиш чи. / Двері всі там товсті-дубові, охтиш чи! / Усі замками пудовими замкнуті, любонька-голубонька моя…
22
А і як замки ті відімкнути-відкрити, мамечино моя? / Як ті двері дубові відімкнути-розчинити, бабечино моя? / Як у віконця ті пролізти-проповзти, засічино моя? / Як той зруб підрити-підкопати, овечино моя?
23
А й відхаркує Лисиця світ Патрикеївна, охтиш чи, / Золотий ключик та й із себе вибльовує, охтиш чи, / Відмикає ним замок пудовий із чорного заліза, охтиш чи, / Відчиняє двері дубові, охтиш чи мені ох, / Та й увіходить-пробирається до псарні до кремлівської, / До псів міцно сплячих, що в темряві лежать…
25
До псів міцно сплячих, уві сні лежачих… / До псів пещених, добре відгодованих. / До псів худих, до псів молодих. / Скубе їх блядським скубанням! / Скубання їм робить, охтиш чи ох… / Ох, скубання робить паскудне…
27
Як накинулись на Лисицю на Патрикеївну! / Як почали їть її в псарні тій! / У гівні собачому! / У кутку в смердючому! / А вона задоволена! / Ви ще піддайте! / Гарячіше та частіше! / Багато мені не буде! / Усіх вас заспокою! / Я на все готова! / Сорому не маю! / Усі мої пси! / Усі мої пси! / Усі мої пси!