— Ці пси смердючі, Государине, ходять по церквах, розносять чутки мерзенні… Але Государ заборонив їх чіпати… ми б їх давно вже…
— Я тебе питаю — що вони кажуть?!
— Ну… кажуть вони, що ви по ночах китайською маззю тіло мажете, після чого на собаку обертаєтесь…
— І біжу до псів! Так?
— Так, Государине.
— То до чого тут Артамоша? Він же просто чутки переспівує! Артамоша!
Ходить вона, бурмочучи гнівно. Очі палають. Бере бокал, надпиває. Зітхає:
— Та-а-к… зіпсував ти мені апетит. Гаразд, іди геть…
Встаю, кланяюсь, задкую.
— Стривай… — замислюється вона. — Чого, ти сказав, Нарасковія хотіла?
— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.
— Книг. Ану ходімо зі мною. А то забуду…
Іде Государиня геть із їдальні, розчиняються двері перед нею.
Поспішаю слідом. Заходимо в бібліотеку. Зривається з місця свого бібліотекар Государині, очкарик замшілий, кланяється:
— Чого зволите, Государине?
— Ходімо, Терешо.
Дрібоче бібліотекар слідом. Проходить Государиня до полиць.
Багато їх. І книжок на них — безліч. Знаю, що полюбляє читати з паперу матінка наша. І не тільки «Лиховісних мопсів». Начитана вона.
Зупиняється. Дивиться на полиці:
— Оце буде добре й довго горіти.
Робить знак бібліотекарю. Знімає він із полиці зібрання творів Антона Чехова.
— Відправиш це Парасковії, — каже Государиня бібліотекарю.
— Слухаюсь, — киває той, книги перебираючи.
— Усе! — повертається матінка наша, іде геть із книгосховища.
Поспішаю за нею. Запливає вона до покоїв своїх. Двері позолочені розчиняються, дзвенять бубни, тринькають балалайки невидимі, заспівують голоси молодецькі:
Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічені пельмешки, і відуни, і масажисти, і дівчатка вічні, і колобки електричні.
— Доброго ранку, мамо! — зливається виття дармоїдів воєдино.
— Доброго ранку, душевні! — посміхається їм Государиня.
Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.
Кругловидий Павлушка бурмоче незмінне своє:
— В-асть, в-асть, в-асть!
Волохатий Дута йому підкректує:
— Єв-газія, Єв-газія, Єв-газія!
Інші пританцьовувати починають, змикаються довкола Государині звичним хороводом. І відразу ж бачу — подобрішало обличчя її, заспокоїлись брови, охололи очі:
— Ну, як ви тут без мене, душевні?
Виття й скиглення у відповідь:
— Погано, мамо! По-о-огано!
Падають дармоїди перед матінкою на коліна.
Задкую я до виходу. Помічає:
— Ком’яго!
Завмираю. Манить пальцем казначея, дістає з гаманця золотий, кидає мені:
— За труди.
Ловлю, кланяюсь, виходжу.
Вечір. Сніг іде. Їде «мерин» мій Москвою. Тримаю я кермо, а в кулаці золотий стискаю. Пече він мені долоню, ніби вуглинка. То не платня, то подарунок. Невеличкі гроші — усього червінець, а дорожчий за тисячу рублів він для мене…
Государиня наша в душі завжди бурю почуттів викликає. Описати їх важко. Ніби дві хвилі-цунамі зіштовхуються, стинаються: одна хвиля — ненависть, друга — любов. Ненавиджу я матінку нашу за те, що Государя ганьбить, віру народну у Владу підриває.
Люблю ж її за характер, за силу й цілісність, за непохитність. І за… білі, ніжні, незрівнянні, безрозмірні, розкішні груди її, бачити які мені часом, краєчком ока, слава Богу, щастить. А несподівані повечірні оглядини ці ні з чим не зрівняти. Побачити скоса груди Государині нашої… це захват, шановні панове! Одне шкода, що надає Государиня наша перевагу гвардійцям над опричниками.
І вибір її навряд чи зміниться. Ну, та це — Бог їй суддя.
Дивлюсь на годинник: 21.42.
Сьогодні понеділок, о 21.00 трапеза опрична почалася. Спізнивсь. Ну, та не страшно. Загальна трапеза повечірня у нас тільки по понеділках і четвергах у Батиних хоромах проходить. Це на Якиманці, у тому самому особняку купця Ігумнова, де потім майже ціле століття гніздився посол французький. Після відомих подій літа 2021 року, коли Государ французьку посольську грамоту привселюдно розірвав, а посланця, викритого в підбурюванні до бунту, із Росії вислав, особняк опричнина зайняла.