Сидять обидва крила, головами похитують, язиками прицмокують:
— Урусов — голий. Не віриться навіть!
— От тобі й раз! Москвою заправляв!
— У фаворі Государевому сяяв…
— Справи провертав, людців тасував.
— На трьох «роллс-ройсах» їздив.
Що правда, то правда — три «роллс-ройси» були в Урусова: золотий, срібний і платиновий.
— А тепер на чому ж він поїде? — питає Єроха.
— На кульгавій козі електричній! — відповідає Замося.
Регочемо.
— Ну, та й це не остання новина, — зводиться голий Батя.
Слухаємо.
— До нас він сюди під’їде. У лазеньку. Попаритись і захисту попрохати.
Хто звівся знов посідали. Це вже зовсім у жодні ворота!
Урусов — до Баті? З другого боку, коли добре подумати — куди ж йому тепер соватись, голому? З Кремля його Государ вибив, ділові від нього шарахнуться, приказні — теж. Патріархія його за блуд не пригріє. До Бутурліна? Вони одне одного терпіти не можуть. До Государині? Пасербиця її зневажає за «розпусту», вона пасербицю ненавидить, а чоловіка пасербиці, хоч уже й колишнього, і поготів.
До Китаю графові дорога закрита: Чжоу Шень-Мін — друг Государя, проти його волі не піде. Що ж графові робити? У маєтку відсиджуватися й чекати, коли ми з мітлами прикотимо? От він і наважився в розпачі — до Баті з поклоном. Правильно! Голому — тільки до лазеньки й дорога.
— Ось такі в нас пироги з тирсою, — підсумовує Батя. — А тепер — лазня!
Заходить Батя першим до лазневих хоромів. А ми, голі, як адами первородні, за ним. Лазня в Баті багата: стелі склепінчасті, колонами підперті, підлога мармурова, мозаїчна, купіль простора, лежаки зручні. Із парної вже хлібним духом тягне любить Батя із кваском попаритись.
І відразу ж команда від нього:
— Праве крило!
У лазні своїй Батя повний головнокомандувач. Рушаємо до парної. А там уже чекає Іван у шапці повстяній, у рукавицях, із двома віниками — березовим та дубовим. І починається карусель: лягаємо на полиці, піддає глухий Іван пари хлібної, крекче, та з незвично голосними жартами-приповідками починає опричних віниками лупцювати.
Лежу, очі заплющивши. Чекаю своєї черги, пару вдихаючи.
І дочекався: вжиг, вжиг, вжиг — по спині, по сраці, по ногах. Досвідчений Іван у лазневому лупцюванні до неможливості — доки не випарить як слід — не вгамується. Але в Баті перепарюватись не варто, бо ж чекають ще й інші задоволення. Від передчуття яких у мене навіть у парній серце холоне.
А Іван усе парить, примовляє:
Стара приповідка Іванова, ну та й сам він не молодий: нікому в Європі вже руську сраку показати. Пристойних людей не лишилося за Західною Стіною. Дала дуба Європа Агенорівна, самі кіберпанки арабські по руїнах повзають. Їм що жопа, що Європа — без різниці…
Шарудить-шелестить віник дубовий у мене над потилицею, а березовий п’яти лоскоче:
— Готовий!
Сповзаю з полиці й потрапляю в чіпкі руки Зуфара: тепер його черга. Хапає він мене, ніби лантух, на спину собі звалює, витягає з парної. І з розгону — в купіль жбурляє. Ой, лихо мені!
Усе справне в Баті — і пара гаряча, і водиця крижана. До кісток пробирає. Плаваю, до тями приходжу. Та Зуфар перепочити не дає — тягне нагору, кидає на тапчан, застрибує мені на спину й ногами своїми починає по мені ходити. Хрущать хребці мої. Ходять ноги татарські по руській спині. Вміло ходять — не пошкодять, не зруйнують, не розчавлять… Зумів Государ наш згуртувати під крилом своїм могутнім усі народи російські: і татар, і мордву, і башкирів, і євреїв, і чеченів, і інгушів, і черемисів, і евенків, і якутів, і марійців, і карелів, і коряків, і осетинців, і чувашів, і калмиків, і бурятів, і удмуртів, і чукчів простодушних, і багатьох-багатьох інших…
40
Ай, чучу, ай, чучу! / Я горох молочу / На зло Європі / На опричній жопі! / Буде жопа біла / На великі діла! / Жопу салом змажем, / Європі покажем!