Обливає мене Зуфар водицею, передає Цао. І от уже я в обмивальній напівлежу, у стелю розмальовану дивлюсь, а китаєць мене миє. Ковзають м’які та швидкі руки його по моєму тілу, втирають піну запашну в голову, ллють пахучі олії на живіт, перебирають пальці на ногах, розтирають литки. Ніхто так не вимиє, як китаєць. Знають вони, як з тілом людським обходитись. На стелі тут сад райський зображено, а в ньому — птахи та звірі, що голос Божий слухають. Людини в саду тому ще нема — не створена.
Приємно дивитися на сад райський, коли тебе миють. Прокидається в душі щось давно забуте, салом часу заплиле…
Обливає Цао водицею прохолодною з липової ряжки, допомагає встати. Бадьорість і готовність охоплюють після китайського миття. Проходжу до головної зали. Тут поступово всі збираються, через російсько-татарсько-китайський конвеєр пройшовши.
Чистими рожевими тілами на лежаки плюхаються, безалкогольні напої цмулять, словами перекидаються. Уже й Шелет із Самосею випарились, і Мокрий став просто мокрим, і Воск із кректінням упав на лежак, і Єроха вдячно охає, і Чапиж із Бубном жадібно квас цмулять, до тями приходячи. Велика сила братерства лазневого! Усі тут рівні — і праві і ліві, і старі і молодь. Намокли чуби позолочені, розкуйовдились. Розв’язалися язики, розплелися:
— Самосю, а ти куди тому полковнику в’їхав?
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатися не став…
— Братці, новий кабак відкрився на Маросєйці — «Кисільні береги». Любо-дорого: кисіль дванадцяти сортів, горілка на липовій бруньці, зайці в локшині, дівки співають…
— На Масницю Государ спортсменів обдаровувати буде: гирьовикам — по «мерину» водневому, городошникам — мотоцикли курдючні, бабам-лучницям — по шубі живородній…
— Коротше, замкнулись гади, а вертушку Батя заборонив використовувати — адже будинок не опальний. Газ і промені теж не можна. Ну, ми по-старовинному — до нижньої квартири: так і так, угорі вороги. Попрохали їх по-державному, вони з валізою та з іконами вийшли, ми підпалили, дірки поробили, почали горішніх викурювати, гадали — відкриються, а ті — у вікно. Старший — на паркан печінкою, а молодший із ногою вижив, потім свідчення дав…
— Авдотья Петрівна особисто сракою своєю здоровенною ламала унітази, от тобі хрест…
— Єрох, а Єрох…
— Чого тобі?
— А де мій пірох?
— От бовдур! Яйця підбери, по підлозі качаються!
— Бубоне, а правда, що тепер сірі прибутки в Торговельній закривають по колу через цілувальників?
— Нє-а. Через цілувальників тільки надбавки проходять, а сірі, як і раніше, криті піддячі роблять.
— От вражини! Жодною коцюбою їх не видовбаєш…
— Почекай, брате Охлопе, до осені. Усіх видовбаємо.
— Осень, осень, жгут корабли-и-и-и…[41] Молодий, ти де коловся?
— В «Навуходоносорі».
— Красиво. Особливо — низ, із драконами… Я теж хотів довкола шолома табун диких коней пустити, а колун перечити став: зруйнує композиційну рівновагу, мовляв.
— Правильно, брате. У тебе шолом дуже волохатий, а якщо виводити — зяяння вийде недоладне. На те зяяння тільки дві пики влізуть: Цветова та Зільбермана!
— А-ха-ха-ха! Оце потішив!
— Новий «Козлов» б’є краще, ніж «Дабл Ігл»: кладку в дві цеглини пробиває з ураженням на вильоті, а в них — у півтори. Зате віддача в нас солідніша.
— Ну й добре — зміцнюй десницю.
— Дай-но, брате Мокрий, мені кваску ковтнути.
— Ковтни Христа ради, брате Потико.
— Завели — відкуп, відкуп… Якого біса мені копати під відкупи? Там палицю не зрубаєш, а ґуль наб’єш…
— Оха-моха, не любить мене брат Єроха!
— Стукну в лоб, скандалісте!
— А чули, чому Государ Третю Трубу перекрив? «Шато Лафіт» знов у Двір не доставили гівнодави європейські: піввагона на рік — і то не набирається!
— А кому там тепер вино потрібне? Кіберпанки кумис п’ють!
Останнім, як завжди, сам Батя париться. Пропускають банщики широке тіло Батине через руки свої, підводять до нас. Підхоплюємо рідного:
— Доброго здоров’я помившись, Батю!
— Щоб у кісточки пішло!
— На здоров’я!
— У становий хребет!
— У кровотвір!
Пашить жаром Батине тіло:
— Ох, Пресвята… квасу!
Тягнуться до рідного чаші срібні: