— Що ти перстень дворянський на палець собі вдів.
Діло каже Єроха. Дивиться на нього Батя, примружившись.
Мовить голосно:
— Трохиме!
З’являється слуга Батин:
— Чого зволите, хазяїне?
— Сокиру!
— Слухаюсь.
Сидимо ми, перезираємось. А Батя на нас поглядає та й либу давить. Заходить Трохим із сокирою. Знімає Батя перстень з мізинця, кладе на стіл гранітний:
— Давай!
З півслова збагнув усе вірний Трохим: розмахується й обушком — по персню. Тільки бризки алмазні навсібіч.
— Ось так! — сміється Батя.
Сміємось і ми. Оце — Батя наш. За це любимо його, за це бережемо, за це вірність йому зберігаємо. А він пил алмазний зі столу здуває:
— Ну, чого роти пороззявляли? Нарізайте!
Клопочеться Потика біля кокоші, нарізає смуги. Хотів був спитати, чому графом молодь займалася, а ми, корінні, і не відали нічого. Не при справах ми, чи що? Довіру втрачаємо? Але — стримуюсь: по гарячих слідах краще не потикатися. Я вже потім до Баті знизу прилаштуюся.
І раптом Балдохай:
— Батю, а хто ж цього пасквіля склав?
— Філько-віршомаз.
— Хто такий?
— Здібний хлопець. Буде на нас працювати… — Схиляється Батя, всмоктує білу смуту через свою трубочку кістяну. — Він тут про Государя написав здорово. Хочете послухати? Ану, набери його, Трохиме.
Набирає Трохим номер, з’являється неподалік заспано-перелякана пика в окулярах.
— Дрихнеш? — перехиляє Батя чарку.
— Ну що ви, Борисе Борисовичу… — бурмоче віршомаз.
— Ану, прочитай нам присвяту Государеві.
Поправляє той окуляри, відкашлюється, декламує виразно:
Цэюкае Батя кулаком по столу:
— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?
Погоджуємось:
— Вправно.
— Добре, спи далі, Філько! — вимикає його Батя.
І раптом заводить басом:
Сподівався я, що уникнемо сьогодні цього, що звалиться Батя раніше. Але неухильний командир наш: після кокоий з горілкою тягне його на свердління. Ну що ж — свердлити то й свердлити.
Не вперше. Трохим уже тут як тут: відкриває червоний короб, а в ньому, ніби револьвери, червоні дрилі лежать. У кожному дрилі — найтонше свердло з живородного алмазу. Думаю, згадав Батя про забаву гостру свою, коли перстень діамантовий перед ним розтрощено було. Роздає Трохим усім по дрилю.
— За моєю командою! — бурмоче Батя захмеліло-задубілий. — Раз, два, три!
Опускаємо дрилі під стіл, вмикаємо й намагаємося з першої спроби влучити в чиюсь ногу. Встромляти можна тільки раз. Якщо промахнувся — не ображайся. Влучаю, здається, Воскові, а мені, у ліву, мабуть, сам Батя впивається. Починається свердління:
— Гойда-гойда!
— Гойда-гойда!
— Дава, дава, дава!
Терпіти, терпіти, терпіти. Свердла крізь м’ясо, ніби крізь масло, проходять, у кістки впираються. Терпіти, терпіти, терпіти!
Терпимо, зубами скрегочемо, в обличчя один одному вдивляємось:
— Дава! Дава! Дава!
Терпимо, терпимо, терпимо. До мозку кісткового комарині свердла дістають. І не витримує першим Потика:
— А-а-а-а-а!
— Облом! — командує Батя.
Ламаємо свердла. Уламки в ногах наших лишаються. Програв Потика: морщачись і підвиваючи, хапається за коліно своє. Терпіння — ось чому молодим треба в нас, корінних, повчитися.
— Вахрушев! — кричить Батя.
З’являється мовчазний Петро Семенович, лікар опричнини, з двома помічниками. Виймають вони з наших ніг уламки свердел алмазних, тонких-тонких, трішки товщих за жіночу волосину, накладають пластирі, уводять ліки. Падає Батя на руки слуг, б’є їх по мармизах, горлає пісні, регоче, пердить. Потика як переможений віддає до казана опричного все, що в нього в гаманці — пару сотень папером і півсотні золотом.
— Кінець — ділу вінець! — реве Батя. — Візників!
Підхоплюють мене під руки слуги, виносять.
Везе мене додому на моєму «мерині» водій казенний. Напівлежу в напівдрімоті. Миготить Москва нічна. Вогні. Миготить Підмосков’я запівнічне. Ялини-дахи.
42
А в ці дні на відстані / За давньою кам’яною стіною / Живе не людина — діяння: / Вчинок завбільшки з кулю земну. / Доля дала йому уділом / Минулого прогалину. / Він — те, що снилось найсміливішим, / Але до нього ніхто не наважувався. / Та він залишився людиною /1 якщо, вовку навперейми, / Стрільне узимку в лісосіці, / Йому, як всім, відкаже ліс
43
Хвилину горя, мить триво-о-оги / Хочу ділити з тобою завжди-и-и! / Давай свердлити одне одному но-о-оги — / І в путь далеку на довгі роки-и-и-и!