Задзвонив телефон: Деснос.
— Чекаємо на вас унизу.
То вона таки скликала свій загін. Ньєман устав із ліжка, не зважаючи ні на свою кімнатку в дванадцять квадратних метрів, ні на пожовклі шпалери, на яких ледве виднілися візерунки в стилі «туаль де Жуї».
Коли засновували ЦБКЗ, префект поліції казав йому: «Щасливчик, подорожуватимеш усією Францією». Але поки що всі Ньєманові мандрівки обмежувалися місцевими моргами. Гастрономічний туризм зводився до бутербродів у машині. Що ж до чарів маленьких міст, то вони полягали в занедбаних готельних номерах і трупах у канавах.
Зрештою, Ньємана це влаштовувало: його цікавило тільки Зло і смерть. Він залишав інший берег звичайним людям, які насолоджуються життям і воліють про смерть забути. Тим, кого він захищав, хоча в реальності терпіти їх не міг.
У ресторані готелю на нього чекала групка жандармів. Закутані в темно-сині пуховики, типочки стояли посеред зали кольору пергаменту, освітленої маленькими яскраво-жовтими абажурами й оздобленої мушкетами XVII століття...
Стефан представила Ньєманові кожного крюшо[6], але запам’ятати ці прізвища було нереально. Всі її колеги мали імена роялів.
У двох із них явно була, як то кажуть, надлишкова вага. Двоє інших походили на стажерів, а то й на випускників вишу. Ще один мав стільки років, що йому давно настав час передавати естафету. Зрештою, лише один здавався гідним кандидатом: вусатий буркотун зі стандартними параметрами сорока із гаком років.
— Сідайте, — розпорядився Ньєман таким тоном, ніби віддавав команду «вільно».
Чоловіки скинули парки й підтягнули стільці до одного з найбільших столів.
— Найважливіше зараз, — заговорив флік, — це команда криміналістів.
— Вони приїдуть завтра вранці.
— Чудово. Нехай обшукають каплицю до найменших закутків.
— Але...
— Але що?
— Ви ж самі її бачили. Там поприбирали, понатоптували. Не розумію, що там...
— Деснос, я тобі вже казав, припини давати відповідь, перш ніж поставити запитання. Мені потрібні відбитки пальців, органічні зразки, зліпки. Щоби було чим завалити їхню лабораторію у Страсбурзі! Може, щось і знайдуть.
Стефан щось занотувала у блокноті. Жандарми скоса перезирнулися, опустивши голови.
— По-друге, опитування жителів околиць.
— Яких околиць? — поцікавився вусань.
— Околиць каплиці. Не можна відкидати можливість того, що цей «нещасний випадок» насправді — вбивство, здійснене шляхом псування підмосток.
Вирячені очі, які втупились у Ньємана, не вселяли в нього впевненості. Всі були налаштовані скептично.
— Одне з двох: наш клієнт — або посланець, або чужинець, сезонний робітник чи тутешній. Утім, йому так чи інакше треба було дістатися до церкви: пішки, велосипедом, машиною, мотоциклом... Будь ласка, опитайте місцевих фермерів, людей, які живуть уздовж трас, тих, хто їздить цими дорогами у відповідний часовий проміжок. Може, вони щось бачили.
— Ми вже робили все це, — холодно зауважила Стефан.
— Що ж, тоді зробіть іще раз. Ваші матеріали справи менші за мою податкову декларацію.
За цими словами запала важка мовчанка. Тепер Ньєман відчував не ніяковість, а радше зачатки ворожості. Та йому було до лампочки.
— По-третє, я хотів би серйозніше взятися за сезонних робітників. Хто вони, звідки, чи є історії судимості.
— Це стигматизація.
— Ні, це здоровий глузд. Мені торочать, що посланці проти насильства і що вони не можуть мати жодних мотивів для вбивства. Нехай. Хто тоді залишається? Найближчі до Маєтку найманці, які сплять у таборі менш ніж за п’ятсот метрів од нього. Варто покопати.
Вусань не здавався:
— І ми їх усіх маємо допитати?
— Неодмінно. Перевірити їхні алібі й оцінити їх. А ще попросити кооператив надати нам їхні анкети для найму.
Жандарми зіщулились на своїх стільцях, а Деснос прочистила горло.
— Що? — запитав Ньєман.
— Це буде важко, бо подібна процедура може затримати збір винограду.
— Дякую, що порушили цю тему. З’ясуймо все раз і назавжди: померла людина, а це не дрібниця. Я більше чути нічого не хочу про ваш виноград. Наше розслідування важливіше.
Один із двох товстунів наважився взяти слово. Як не дивно, в нього не було й сліду воґезького акценту.
— Припустімо, що риштування пошкодив один із сезонних робітників, але з якою метою? Щоб убити Самюеля? А навіщо?
— Потрусимо їх. Тоді й побачимо, що з того вийде.
Ньєман виставив чотири пальці, зігнувши великий. Цифра 4 означала новий розділ.
— Раз ми вже про це заговорили, промацайте також будівельників. Ніхто про це не говорить, але, зрештою, саме вони мали найбільше можливостей пошкодити поміст.
Деснос, як здогадався Ньєман, хотіла заперечити, бо цих людей також допитували, але передумала.
— П’ятий пункт — найделікатніший...
Він стишив голос, щоби м’якіше підвести колег до думки:
— Треба піднапружитись і допитати посланців.
— Я ж вам казала...
— Що вони не підписують свідчень? Ну, тоді скажіть їм, що це просто розмова.
— Вони не говоритимуть. Та й їм немає чого сказати. Ми...
— Зустріньтеся з близькими Самюеля. Я розумію, що вони всі як один, але має ж у кожного бути своя особистість. Я хочу краще зрозуміти жертву.
— Загиблого, — виправила його Деснос.
— Загиблого, — погодився Ньєман.
Насправді він поділяв сумніви Стефан: ці люди не говоритимуть, а якщо й говоритимуть, то це буде ще гірше. Але ватажок зграї має не втрачати віри — заради себе й інших.
Без п’яти хвилин пенсіонер підняв руку.
— Я знаю, що ви приїхали, аби провести глибше розслідування, — сказав він, — що це ваша робота і все таке, але можна запитання?
— Слухаю вас.
— Звідки це переконання, що йдеться про вбивство?
Ньєман подумав про камінець у роті. Доказ слабенький, але інтуїція підказувала, що саме цей шматочок піщаника псував усю картину.
Флік повернувся до Деснос із таким виглядом, ніби доручав їй важливе завдання.
— Капітанка пояснить вам. — Тоді відразу повів далі: — Я також хочу, щоби нам передали обвалені риштування.
— Навіщо? — запитав хтось.
— Тому що криміналісти про це попросять. Ну, сподіваюся... Якщо йдеться про саботаж, ті металеві трубки — це зброя. Ще мені потрібно, щоби знайшли всі залишки фрески.
— Але їх ніхто й не ховав!
— А де вони?
— Мабуть, посланці десь їх зберігають. Ці малюнки дуже важливі для них.
— Саме так. Я хочу знати, чому вкрай посередній твір має таку цінність для християн, які заперечують будь-які релігійні образи.
Ньєман поклав долоні на стіл — вони закінчили.
— Ось і все. Не забудьте також про звичайні перевірки. Приміром, гляньте, чи не було в регіоні подібних випадків.
Стефан засунула свій блокнот до кишені штанів.
— Роботи чимало... Завтра вранці я розподілю завдання і...
— Ні. Починайте просто зараз.
Сім пар брів в унісон злетіли догори. Ньєман натягнув усмішку, яка мала би бути співчутливою.
— Вибачайте, друзі, але мусимо спробувати наздогнати втрачений час.
— Ви натякаєте, що ми погано попрацювали? — запитала Деснос, чиї щоки палали, як червоні вогні світлофору.
— Ні, але ви були переконані, що нічого не знайдете. Тому мене й покликали: почати все з чистого аркуша.
На знак солідарності він провів їх до виходу з готелю. Темна бразонська вулиця, крижаний вітер, ліхтарі, які ніби дрижали у своїх закутках... Усе це підтверджувало те, в чому Ньєман і так завжди був переконаний: у провінції, щойно западає ніч, зосереджуються найгірші жахи.
Жандарми посідали до свого фургону, але Ньєман гукнув Деснос.
— Я хотів би, щоб ти пошукала щось, пов’язане з тим камінчиком у Самюеля в роті. Може, це якийсь ритуал. Нам треба знати, чи були інші такі випадки, нещодавно або за останнє століття.
— Хочете, щоб я відразу за це взялася?
6
Жартівлива назва жандармів, яка походить від імені головного героя комедії «Жандарм із Сен-Тропе» з Луї де Фюнесом у головній ролі.