Художник склеїв каміння й людські фігури, які височіли такою собі пірамідою-гібридом, наполовину з каменю, наполовину з тіл, символізуючи хаос у суспільстві...
— А от щодо двох інших сюжетів я не маю певності... Старий, що благає юнака, може бути Ісаком, який благословляє Якова, або Йовом, який втратив дитину, або навіть Аврамом, який готується принести в жертву власного сина — неможливо розгледіти точніше...
Ньєман міркував, наскільки важливим був вибір зображених сюжетів. Поки що він був загіпнотизований виразом обличчя персонажів, їхнім екстатичним поглядом, їхніми кістками, які от-от розірвуть плоть...
Леманн простягнув до останнього екрана напіврозкриту долоню, наче тримав невидиме яблуко.
— Спляча жінка, зображена в нижній частині хреста, може втілювати кількох героїнь Старого Завіту. Мені треба дослідити це питання.
Флік радше сказав би, що вона б’ється в агонії: її дебеле тіло, її короткі руки наче лежали в калюжі чорної крові або на великому сліду від пожежі на підлозі. «Опромінені з каплиці святого Амвросія» — гарний заголовок для місцевих газет.
Леманн цокнув язиком, підсумовуючи:
— Це надзвичайно. Ця церква стане нашою Сікстинською капелою!
Ньєман у цьому сильно сумнівався: посланці ніколи не дадуть оприлюднити сховані фрески, а тим паче торкнутися поверхневих розписів. Ці сцени були приречені залишатися похованими під гіпсом — їх побачить лише кілька втаємничених і лише при світлі рентгенівських променів.
— Поки що попрошу вас зберігати все в таємниці, — сказав Ньєман. — Ці зображення потрапляють під таємницю слідства.
— А, так... Так, звісно.
Леманн, мабуть, уже уявляв, як розповідатиме на сторінках журналів про виявлення цих скарбів. У межах кримінального розслідування!
А Ньєман розмірковував, як посланці дізналися про розписи. Їм також спало на думку зробити радіографію? Може, згадки про фрески траплялися в якихось старовинних текстах?
Щоби зекономити час, він сфотографував екрани на свій айфон.
— Думаєте, посланці могли самі пошкодити риштування в каплиці? — запитав він: у нього в голові вимальовувався новий сценарій. — Технічно вони могли це зробити?
— Чому ви питаєте мене про це?
— Відповідайте, будь ласка.
— Звісно. Кажуть, вони можуть побудувати стодолу за день. У такому разі, жменька гвинтів... Що у вас на думці? Страхове шахрайство?
— Із вами зв’яжеться лейтенантка Стефан Деснос, — ухилився флік. — Передайте їй ці зображення.
— Ви триматимете мене в курсі?
— Звісно, — підтвердив Ньєман із посмішкою, яка свідчила про протилежне.
— Я наполягаю, адже ця знахідка справді... фантастична. Для історії мистецтва це...
— Є прогрес у датуванні першого склепіння?
— Я в процесі. Але все залежить від хімічних реакцій. Потрібно чекати.
— Скільки?
— Ще кілька годин.
— Наберіть, щойно матимете новини. А ще спробуйте ідентифікувати персонажів двох останніх сцен.
Реставратор засунув свої довгі руки в кишені білого халату, як метальник ножів складає своє спорядження.
— А посланці? Мені знадобиться їхній дозвіл, аби тут працювати, а...
— Поки що ви мій експерт і можете вважати весь Маєток місцем злочину. Так вас влаштує?
Леманн ковтнув слину під вусами, та й по тому.
Прямуючи до машини, Ньєман витягнув мобільний. Настав час передати ці жахи на розгляд спеціаліста з біблійної іконографії.
39
— Я навела для тебе довідки.
— Я тебе ні про що не просила.
— Твій друг поїхав сьогодні вранці.
— Який друг?
— Марсель Петровій. Він попросив розрахунок і покинув Маєток зрання. Можу дістати його зарплатний лист, якщо хочеш, але ми не дуже любимо торкатися...
— Цього не може бути.
— Чого не може бути?
Рашель перепитала агресивним тоном, гострим, як канцелярський ніж.
Вони поверталися з виноградників у кузові одного з посланницьких фургонів. Дуже незвичайний день, коли сезонного робітника арештували просто на очах у всіх інших, остовпілих від подиву. День, який закінчився пізніше, ніж зазвичай, уже коли ніч надійно огорнула землю.
— Він ніколи не поїхав би, не попрощавшись.
— Була рання година. Ти, мабуть, іще спала.
Івана вагалася між двома версіями: або Рашель згодували цю казочку і вона їй вірила, або була посвячена в цю брехню й община доручила їй заспокоїти найманку.
Сидячи на лавці, Івана споглядала інших посланців. Ці типи ніколи не були веселунами, але того вечора вони били власні рекорди похмурості. Мабуть, через недавні травматичні події. Після смерті Самюеля та вчорашньої облави це вже було занадто.
Поки Рашель стиха ремствувала, Івана взялася крутити цигарку, щоби зайняти руки. Як не дивно, через гул вітру та мотору, а також мовчазне усамітнення кожного посланця здавалося, ніби вони у вантажівці самі. Й Івана зважила про себе на цей привілей: попри її нічну вилазку, попри все, Рашель усе-таки запросила її до посланницького фургону. Хоча це, можливо, для того, щоби заманити її в пастку.
— Тієї ночі Марсель був із тобою? — запитала посланниця.
— Так.
— Чому?
— Я заплатила йому, щоби він допоміг мені знайти уламки.
Рашель скрушно похитала головою.
— Що ти шукала? Чим ці каменюки такі важливі?
Івана підкурила.
— Це я тебе хотіла спитати. Думаю, ця фреска має для вас колосальне значення.
— Колосальне значення? Та ми просто вирішили відреставрувати каплицю, от і все. У чому саме ти нас підозрюєш?
Івана не відповіла, смакуючи терпкий тютюновий дим. Її очі звикали до темряви. Тепер вона розрізняла в пітьмі тисячі виноградних рядів, лісопосадки, схили... Усе це були ґрати в цій обширній тюрмі. Чи вдасться їй з неї вибратись?
— Думаю, ти вигадуєш небилиці, щоби написати цікаву статтю, — повела далі Рашель. — Ти не зрозуміла ситуації. Ми щойно втратили одного з наших. Так що всі ці казки про фрески...
Івана помітила в темряві постаті, які повільно йшли галявиною, ніби байдужі до вечора, який накочував неспішними хвилями, та кусючого холоду, який ті приносили.
— Що вони роблять?
Посланці поралися, зносячи оберемки лоз, штовхаючи тачки, повні листя і навіть одягу. Попри мороз, вони познімали піджаки і залишилися в чорних жилетах, так що рукава їхніх білих сорочок виділялися в пітьмі.
Рашель усміхнулась.
— Завтра ввечері збір винограду завершиться, — пояснила вона з поновленим запалом. — Усю ніч, аж до ранку, ми палитимемо відходи від урожаю, непотрібні лози, зогнилі грона і все, чим ми користувалися під час збору — одяг, взуття, інструменти...
— Навіщо? — запитала Івана, відчуваючи, як холод вгризається в тіло.
— У Євангелії від Івана Ісус Христос каже: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять»[20]. Наш урожай — це Ісус, розумієш? Усе, що більше не потрібно, спалюється. Назавтра виноградники будуть укриті попелом. Тільки тоді ми зможемо подякувати Господу за цей урожай і помолитися за майбутні. Ми називаємо це День попелу.
В Івани зовсім не залишилося сил для висновків про подібні фантазії. Кілька посланців уже споруджували на галявинах багаття, ставши на одне коліно чи нахилившись над тачками. Що довше вона на них дивилася, то більше здавалося, ніби пітьма навколо них гусне. Тоді вони ніби меншали, аж поки не розчинялися в темряві. Скоро Івана вже не бачила нічого, крім їхніх білих рукавів, подібних до свічок у глибині церковної галереї.
— Цей рік не такий, як попередні, — провадила Рашель. — Сподіваюся, вогонь усе зітре. Трагедії, які нас спіткали, покидьків, які забруднили наш світ, паразитів, які влізли поміж нас і вигадують байки, аби витягти з нас таємниці, котрих не існує...
Івана зиркнула на неї.
— Тобто таких... як я?