Марсель вимовив це байдуже, таким тоном, ніби знав, що десь у світі є такі дівчата, але не страшно, він, мовляв, із ними справ ніколи не матиме.
— То ватажка нема?
— Нема.
— А хто керує виробництвом?
— Один чувак, звати Жакоб.
— Той, який був учора вранці?
Робітникам роздавав інструкції якийсь маленький товстун. Вони не відстали від графіку, але розслаблятися не можна було: залишалися три дні, аби завершити Велику Справу!
— Точняк. Це він наглядає за виробництвом вина, від збирання винограду до розливання в бочки.
Івана не стала розпитувати більше, але розмірковувати не припинила: той коротун із солодкавим голосом і усмішкою в самих кутиках губ цілком міг мати приховані диктаторські замашки.
Суперник Самюеля?
Впливовий підозрюваний?
У сітці довкола табору сезонних робітників Івана помітила дірку. Вночі вона піде кинути оком на церкву.
4
Коли Івана поїхала, П’єр Ньєман у своєму паризькому кабінеті сам-один взявся за писанину й вивчення матеріалів справи. Він це ненавидів: у нього було відчуття, ніби він тиловий щур, а інші б’ються на передовій.
Тепер, по обіді, цієї середи 14 листопада, він сам їхав у швидкісному потязі. Справжні тортури. Сидіння, які тхнули оббивкою, непримітні, ніби міль, пасажири, розгнуздані контролери, які спиралися на спинки крісел, наче клеїли дівок у клубі...
Один із них якраз вимагав у нього квиток. Ньєман показав папірець, не дивлячись на контролера, а тоді відкинувся в своєму кріслі — одиночному, спасибі хоч за це.
Найбільше його непокоїло місце призначення — Ельзас. Цього він теж не міг зрозуміти: нова бригада мала б їздити в усі чотири куточки Франції, але вже друга справа поспіль приводила їх до одного місця, або майже. Після Шварцвальду з його соснами — долина Флоріваль з її виноградниками. Господи! За кілька кілометрів від хати його дідуся й бабусі!
Це було вже не просто невезіння, а якесь прокляття.
У цього нещастя було ім’я: Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, ще й друг дитинства. Радше скажімо так — вони провели певну кількість років на одній каторжній лаві. Вони не підтримували стосунків по-справжньому, і кожен веслував зі свого борту.
Але тепер, після цієї підозрілої смерті в каплиці, Шніцлер зненацька пригадав свого товариша. Нещасний випадок? Саботаж? Убивство? Вирішили поцікавитись думкою старого доброго Ньємана...
Він кинув погляд на краєвид за вікном, думаючи про Івану, яка зголосилася на збір врожаю. Він не надто вірив в успіх цього прикриття останньої секунди. Найманців, очевидно, тримають на відстані, й малоймовірно, що його напарниці вдасться витягнути правду з посланців, навіть ізсередини. Особливо за три дні до кінця збору винограду.
Знічев’я він знову занурився в матеріали справи. Між рядками можна було прочитати, що община мала свій особливий статус у долині. Їхнє вино було найвідомішим із місцевих, і з нього мали зиск, нехай опосередковано, чимало підприємців.
Тож посланців обережно допитали. У відповідь ті відмовилися від розтину й заборонили будь-кому проникати на їхню територію. Капличка була розташована за межами Маєтку, тому жандарми не мали жодного приводу обшукувати володіння общини. Шніцлер зрештою добився розтину, але... оце й усе.
Від смерті Самюеля минуло вже п’ять днів, а досьє жандармерії було тоненьким, як меню в забігайлівці. Тож прокуратура поновила статус злочину, задумавши один трюк: дати Ньєманові карт-бланш на те, щоби потрусити всю цю тусовочку без участі слідчих суддів.
Флік мав іще один здогад, майже підсвідомий. Шніцлер покликав його тому, що сам відчував: у Маєтку щось нечисто. Смерть Самюеля була нагодою кинути світло на цей старожитній світ за допомогою Ньємана і його легендарної тактовності.
Нерозбірливе оголошення сповістило пасажирів про прибуття на вокзал Кольмара, і Ньєман зіщулився, почувши акцент співробітника залізниці. Welcome back home[1].
Він узяв свій чемодан і зробив вольове зусилля. Наче намагався подумки зібратися з силами. Йому доведеться докласти зусиль, щоби пережити цю другу поїздку до занадто знайомого йому краю...
— Бляха...
Лайка вихопилася в Ньємана на сходинках вагону, коли він побачив офіцера жандармерії, який чекав на нього на пероні. Капітанка Стефан Деснос, попри враження, яке створювало це ім’я, була жінкою.
До того ж — неабиякою.
5
Про його стосунки з жінками давно ходили чутки. Чи то він їх терпіти не міг, чи то занадто сильно любив. Одні стверджували, що він мізогініст. Інші — навпаки, що часто закохувався. Усе це було правдою, усе це було брехнею. Залежно від конкретного випадку, от і все.
Натомість Ньєман мав одне непохитне правило: він уникав роботи з жінками. Їхня присутність бентежила його, власне, тому, що він був занадто до них чутливий. У розслідуванні важливо мати нічим не обтяжену голову і тримати її холодною. Мозок фліка — це як бібліотека. Треба постійно стежити на температурою та рівнем вологи.
— Майор П’єр Ньєман?
Він коротко кивнув головою. Жандармка владно схопила його валізу на коліщатках, ніби демонструючи, що в їхній співпраці пануватиме рівність.
Вона кілька разів повторила своє ім’я, а тоді пішла. Ньєман покрокував за нею трохи на віддалі, розглядаючи її постать. Років за тридцять, тілиста, навіть реально хтива. Флік зосередився на її стегнах, обвішаних, ніби вітрина ковальської лавки: ремінь, кобура з матерії «Кордура», ствол, підзорна труба, рукавички, кайданки, чохол для набоїв...
Округлі сідниці під усім цим арсеналом співали зовсім інше. Ньєман знову подумки вилаявся. Про холодність слідчого і бібліотечний настрій можна було забути...
Капітанка у відповідь кидала на нього з-за плеча швидкі погляди. Здавалось, її збив із пантелику цей коротко стрижений здоровань у чорному пальті та строгих окулярах, який і не намагався вдавати люб’язність.
Вони дійшли до парковки, де на них чекав новесенький «рено меган». На дверцятах текст: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Невдала ідея з цим написом. Кепське гасло, особливо коли приїжджаєш на місце злочину з охололим трупом замість клієнта.
Стефан Деснос поклала Ньєманів чемодан до багажника. Усе ще серйозніше, ніж очікувалось. У неї було мускулисте, пропорційно складене тіло, наділене якоюсь м’якістю, що миттю робило його жаданим. Груди в неї були повні, важкі, привабливі. А обличчя, доволі звичайне, але правильне й невинне, довершувало враження гранати з вирваною чекою.
Ньєман мав свою теорію про сексуальний потяг, яка, хоч і банальна, для нього працювала чудово. Бажання, як і будь-яка природна енергія, зростало, якщо його стримувати. Образ учительки викликав стояк, бо втілював владу, моральність. Уніформа збуджувала, бо перекривала шлях хоті. Навіть окуляри могли змусити кінчити... Так що солідно озброєна жандармочка з грудьми, які вивалювалися з напів-розстібнутої куртки, була, як то кажуть, хрестоматійним випадком.
— Ви мене слухаєте чи як?
Ньєман виринув зі своїх марень.
— Звісно, прошу?
— Я пояснювала, де розташований Бразон.
— Я знаю цю місцевість.
Деснос кинула на нього недовірливий погляд. Вона стискала свій ремінь, ніби здогадуючись про його хтиві думки.
— Хочете сісти за кермо? — запитала вона, вочевидь, зрозумівши, з яким мачо має справу.
— Та ні. Ведіть ви.
— Куди ви хочете спершу поїхати? До відділку?
— Ні. До каплички.
— Одразу?
Ньєман кивнув і сів на пасажирське сидіння.
— Мені казали, що вас буде двоє, — зауважила жандармка, всівшись за кермом.
— Ну, а я один.
Перш ніж рушити, Стефан стягнула з себе куртку, звиваючись на сидінні. Ньєман помітив у вирізі сорочки білу бретельку ліфчика, а тоді й половинку чашечки, від чого в нього спалахнуло в паху, ніби туди ввігнали ніж.