Косинський послухався, і флік повторив:
— Подумайте ще. Ці сюжети мають особливе значення.
Косинський і собі встав — він ледве сягав Ньєманового плеча. Утім, флік відчував, що чоловік може підняти його й запустити у вільний політ до протилежного кутка кімнати.
— Це настільки важливо?
— Для посланців — так, і я хочу знати, чому.
— Ви впевнені, що вони в курсі всього цього?
— Без жодного сумніву. Наступного разу, коли вкладатиметесь у будівництво, знайдіть собі надійніших партнерів.
Чоловік неуважно кивнув. Здавалося, його спантеличила ця розмова — або ж просто зображення, які він щойно побачив. Зображення, які оселялися в голові й пекли мозок пальником.
— «With the birds I’ll share this lonely viewin’»[21], — прошепотів Ньєман священнику на вухо.
Ця цитата з «Red Hot Chili Peppers», схоже, остаточно добила Косинського. Ньєман видав свою особливу, хижацьку посмішку та пішов.
Надворі холод іще більше набрав обертів, наче пурпурові стіни собору лизали високі, чорні, крижані хвилі.
Косинський не сказав йому й малої долі того, що Ньєман уже знав. Не страшно. Флік уже мав іншу ідею.
Час був покликати підкріплення.
42
Опинившись у «мегані», Ньєман дав собі час насолодитися знайомим запахом у салоні. Він був забитий звичним мотлохом. Рація зі скрученими дротами, купа паперів, книжки з бланками для реєстрації порушень... Але були й новинки: комп’ютер, з’єднаний із камерами, які вміли зчитувати номери, радар, який вимірював швидкість транспортного засобу...
А головне — запах: старий добрий сморід здохлої хавки, нудної рутини, всіх тих глибинних людських механізмів, утиснутих під дахом порядку й закону. Насправді — все Ньєманове життя.
Він схопив мобільний і набрав номер Брюєрського абатства, розташованого неподалік від Епіналя, що в Лотарингії. Ньємана дістало. Дістало ковзати поверхнею загадки. Дістало обертатися довкола цього моноліту тиші й темряви. Дістало бути непосвяченим у секрет, про який усі шепотілися, ховаючись у тінях.
Довелося чекати добрих двадцять гудків, перш ніж йому відповіли, що було цілком резонно для місця, де кожен дзвінок уважався грубим вторгненням у спокій жменьки монахів-самітників.
— Алло?
Голос був різкий, наче вибух петарди.
— Я хочу поговорити з Еріком Аперґісом.
— Тут немає нікого з таким іменем.
Ньємана завжди дивувало, як у цих монастирях, чиї мешканці не відрізнялися від каміння в стінах, іще не розучилися нормально розмовляти.
— У вас його кличуть Антуаном, — зітхнув Ньєман.
— У нашій конгрегації немає такої людини.
— Він не монах, — почав дратуватися Ньєман, — але проводить кожну зиму в абатстві. Він облат.
Коротка пауза. Його співрозмовник добре розумів, про кого йдеться, але захищав свого гостя.
— Брате, — наполягав флік, — я знаю, що Ерік перебуває у ваших стінах. Я з кримінальної поліції, і раджу вам якнайшвидше покликати його до телефону.
Знову тиша, вона громадилася, як нанесені з незапам’ятних часів піски.
— Це неможливо, — нарешті пробурмотів монах. — Прибувши минулого місяця, він прийняв обітницю мовчання.
Ньєман придушив стогін, але, можливо, це мав бути регіт. Ситуація реально починала діяти йому на нерви.
— Дайте мені вашу електронну адресу.
— Але...
— Та давайте вже, Господи!
Чоловік продиктував літери й цифри, а Ньєман записував, поставивши виклик на гучномовець. Він міг би попросити надіслати пошту смс-кою, але не хотів класти слухавку, не отримавши інформації.
— Ви отримаєте адресу бразонського відділку жандармерії, у Верхньому Рейні, — повів далі флік. — Передайте її Еріку й скажіть, нехай бігом тягне сюди свої булки. Уточніть, що це Ньєман. Н-Ь-Є-М-А-Н, ви почули?
— Але...
— Жодних «але». Якщо завтра його там не буде, я сам приїду по нього, і повірте, я переверну вашу обитель догори дриґом.
І він поклав слухавку, не чекаючи на відповідь.
43
Перш ніж поїхати, він набрав Деснос. Жандармка стала для нього чимось на кшталт тонізуючого напою. Ковток енергетика, який відновлював сили.
— Ти закінчила протокол допиту? — запитав він, муркнувши кілька люб’язностей.
— Ви мене за дурепу маєте?
Стефан говорила роздратовано.
— Закінчила чи ні?
— Звісно, але ви нічого не виграєте, усунувши мене від справи.
— Надіслала Шніцлеру?
Вона видихнула у відповідь:
— Послухайте, Ньємане. Те, що ви вузьколобий мачо, мене не обходить. Те, що ви маєте себе за найкращого фліка у Франції і зневажаєте всіх, хто носить форму, — це також ваші справи. Але коли ви намагаєтеся працювати одноосібно, то гальмуєте слідство й тупцюєте на місці.
Ньєман відчув, що має дослухатися до цієї проповіді. Якщо Стефан ось так задиралася, отже, мала козир у рукаві.
— На щастя, я не обмежуюся вашими вбогими дорученнями, — повела далі вона, навіть не давши Ньєману відповісти. — Я подумала, що ми забули допитати одного кадра, який може знати щось цікаве.
— Кого?
— Ібрагіма Моллека. Асистента Патріка Циммермана. Це молодий лікар, який знайшов камінець у роті під час розтину.
Ньєман пригадав цю деталь: без асистента медик, можливо, пропустив би знахідку.
— Ти йому дзвонила?
— Надсилаю вам його контактні дані. Він інтерн в Акушерському медико-хірургічному центрі (АМХЦ) в Шильтіґгаймі.
— Ти поговорила з ним чи ні?
— Так, і він розповів дещо дуже цікаве.
— Розкажи в кількох словах.
— Ні-ні. Його слова матимуть більшу вагу, якщо розповість він сам. Поговорите з ним по-чоловічому.
На останніх словах Деснос наголосила з особливою іронією. Вочевидь, вона таки щось відкопала.
Ньєман поклав слухавку і набрав номер того типа. Він досі стояв припаркований на безлюдній площі біля червоного собору. Попри задуху в салоні, флік почувався немов посеред чорної пустки. Неначе він затримав дихання та пірнув у океан самотності.
Лікар був на чергуванні та підняв слухавку між двох пологів. Після Циммермана-педіатра — асистент із акушерського відділення... Судмедекспертиза в Ельзасі могла похизуватися небаченою гнучкістю.
— Я вже все розповів вашій колезі.
— Що ж, тобі доведеться все повторити.
— Чого це ви мені тикаєте?
Голос звучав молодо й спокійно, але з усіма ознаками хронічного стресу. Або ж старої доброї ненависті до поліцаїв.
— У кожному разі, — додав він, — по телефону я вам нічого не скажу. Де гарантія, що ви флік?
Ньєман усміхнувся: цей галімий дзвінок був подаруночком від Деснос. Вона знала, що Моллек пошле його куди подалі, та заздалегідь цьому раділа. Але Ньєману було не звикати працювати з норовистими.
— Фліки завжди працюють двома способами, — терпляче пояснив він. — Є швидкий режим і є повільний. Це може тривати п’ять хвилин телефоном, або я можу відправити по тебе жандармів. Проведеш як мінімум ніч у відділку. Тобі вирішувати...
Мовчанка, переривана якимись різкими звуками й довгим відлунням. Інтерн одчиняв двері, спускався сходами, перетинав фоє. Нарешті, у динаміку засвистів вітер, а тоді чиркання запальнички сповістило, що чоловік дістався пункту призначення.
Якщо вже гаяти час на фліка, то хоч із цигаркою.
— Що ви хочете дізнатися?
— Я дзвоню з приводу камінця в...
— Це був не камінець.
— Як це?
— Коли я витягнув його з Самюелевого рота, це було схоже на уламок піщаника чи щось таке. Насправді ж так здалося через пилюку.
— І що ж це, врешті?
— Вугілля. Можливо, деревне. Таке ж легеньке.
Мало того, що подібна речовина незрозуміло як опинилася серед уламків, так Циммерман ще й не потурбувався описати знахідку. Це вже було майже дно.
— Чому Циммерман не згадав про цю деталь?
— Бо йому насрати. Він виходить на пенсію, та й він насправді не патологоанатом.
— Що ще ти можеш розповісти мені про цей розтин?
— Нічого. В усьому іншому то був просто фарш із плоті й кісток, почавлених кількома тоннами каміння.
— Дякую, Ібрагіме.
Ньєман обдумав цю новину — він мало не відчував вуглинку у своїй долоні. Ритуал, проведений убивцею, набував ще й іншого значення: він був продуманий заздалегідь. Ні вугілля, ні сланцю, ні будь-яких інших горючих копалин у каплиці немає й близько. Зловмисник приніс той шматочок із собою.
Хіба що то посланці вдалися до ритуалу, перш ніж поховати тіло під обвалом? Ні. Що далі Ньєман просувався, то більше схилявся до сценарію в трьох діях.
Сутичка між Полем Парісом і Самюелем.
Убивство анабаптиста невідомим.
Обвал риштувань посланцями.
Деревне вугілля.
Ньєман і гадки не мав, що робити з цією новою деталлю, але відчував якийсь зв’язок між нею та обвугленими обличчями на схованих фресках у каплиці.
Хто згорів там за кілька століть до того?