Ньєман засунув руки в кишені — він читав уже кілька годин, але так і не зняв пальто — а тоді набрав Деснос. Та не відповіла. Вочевидь, жодних новин на горизонті.
Флік задумався, чим зайняти прийдешній ранок. Закинути сіті до посланців? Перерити Дієцезію на предмет зброї? Поперевертати ліжка в пошуках Марселевого трупа? Усе це нічого не дасть, тільки ще міцніше зав’яже язики посланцям.
Тоді що?
Ньєман глянув на годинник і підскочив на стільці, побачивши, що була вже за чверть п’ята ранку. За п’ятнадцять хвилин він має зустрітися з Іваною в каплиці святого Амвросія. Він вийшов із кабінету, залишивши досьє на столі.
Можливо, слов’яночка додасть йому натхнення.
51
Театр. Сценою слугувала порожня каплиця, освітлена яскравими білими прожекторами експертно-криміналістичної служби, які досі стояли розкладені. Тенти, які обтягували риштування, — кулісами. А вони, бродячі фліки, бліді, незворушні, були акторами. Ніби от-от почнеться якась п’єса Піранделло.
— Змогла вислизнути? — запитав Ньєман замість привітання.
— Це вже входить у звичку. Маєте зарядку?
Ньєман простягнув Івані свій павербенк, і вона відразу під’єднала до нього телефон. Йому на мить здалося, ніби вона сама заряджається. Видовище порадувало його.
— Є новини?
— Ні.
— Тоді навіщо покликали мене? Я ризикую своєю шкурою щоразу, як перелажу через їхні срані паркани!
Ньєман підійшов ближче. Попри старі лахи, попри недоспану ніч, попри смерті й небезпеку, Івана пахла все так само — тобто практично нічим. Сумішшю лаванди та грудного молока. Щось рослинне і дитяче, що геть не в’язалося з тим, ким вона була: 43 кілограми ворожості, чисте породження кримінальних районів, що спить із пістолетом під подушкою.
Він знову виклав їй свій сценарій у трьох діях. Бійка з Полем Парісом. Убивство, скоєне чоловіком із вуглинкою. Обвал склепіння, викликаний посланцями, щоби приховати насильницький характер загибелі Самюеля.
— Якось занадто закручено, ні?
Замість відповіді Ньєман показав їй рентгенівські знімки захованих фресок. Тоді розповів історію Отто Ланца, наставника посланців, який цілими ночами розписував склепіння каплиці святого Амвросія. У цьому й полягала таємниця.
— Нічого не розумію, — мовила Івана. — Ви стверджуєте, що ці склепіння дуже важливі для посланців, і водночас кажете, що вони, не вагаючись, обвалили одне з них.
— Саме так. Замаскувати труп було важливіше, і я починаю підозрювати, що вони хотіли приховати щось інше, окрім факту вбивства.
— Що?
— Я дізнаюся.
Івана машинально зиркнула на вікна, вітражі в яких заміняла плівка. Побачити щось надворі було нереально.
— Котра година?
— П’ята сорок п’ять.
— Я маю повертатись.
— У жодному разі. Це інша річ, яку я хотів тобі сказати. Ти повертаєшся зі мною.
У її голосі з’явилася нотка безмежної втоми:
— Ми вже говорили про це.
Чого Ньєман аж ніяк не хотів, то це нервуватися. Цього з Іваною точно не можна було робити. Лампи відкидали на запилюжені плити різкі тіні, які, знову-таки, мали чіткі контури, як від театральних прожекторів.
— Це просто відстрочка, старенька. Ти ж це зрозуміла? Вони кокнуть тебе, коли захочуть, і ми ніяк не зможемо цьому завадити.
— Виноград майже зібрано. Я відчуваю — скоро щось станеться.
— Що?
— Не знаю. Вони збираються спалити всі відходи від урожаю, гілки, інструменти, одяг. В останню ніч розведуть гігантське вогнище. На ранок молитимуться під дощем із попелу.
— Супер. І?
Івана відступила назад і сперлася на кам’яний вівтар, захований у глибині хору, ніби щоб надати підґрунтя своїм словам:
— Тієї миті вбивця викаже себе. Я в цьому впевнена. Не лише у вас розвинена інтуїція. Я...
Івана знову завовтузилася та повернулась до вівтаря.
— Що відбувається? — запитав Ньєман.
Флікиня мовчки тицьнула пальцем праворуч від кам’яної брили. Ньєману знадобилася всього секунда, аби роздивитися, на що вона показувала: з-за вівтаря з піщаника, наче в мультиках, стирчали пара ступень, взуті у посланницькі калоші.
Ньєман кинув Івані пару нітрилових рукавичок, а тоді надягнув свої. Вони водночас нахилилися. Між вівтарем і стіною якраз уміщався труп — а це був саме він. А якщо вдаватися у подробиці, то навіть труп знайомого обом флікам чоловіка: Жакоб власного персоною.
— Допоможи мені, — наказав флік.
Івана не ворушилася: вона ніби впала в ступор.
— Допоможи, бляха!
Вона приєдналася до Ньємана, який намагався відсунути брилу від стіни. Врешті та перекинулась набік зі звуком спаплюженої святині. Флік підійшов до одного з прожекторів і спрямував його на тіло.
Нарешті фліки змогли його роздивитися.
Неозброєним оком не було помітно жодної смертельної рани. Але жилет і сорочка були розстібнуті, а на оголеному торсі написано: «МЛХ».
Не думай, — наказав собі Ньєман, тоді нахилився та розтулив щелепи мерця. Розгледів у роті камінець, дістав його і зважив у руці: легенький, сіруватий, посмугований. Не камінець, а шматочок деревного вугілля.
Флік продовжив огляд. Обережно піднявши голову мерця, він помацав потилицю. Відкрита рана на рівні шийних хребців. Жакоба вбили, як то кажуть, «тупим предметом», а точніше, зважаючи на обставини, великою каменюкою...
Ньєман підвівся й дістав телефон.
Мрець — це завжди погана новина. Але цей, у такій безвиході, допоможе йому почати все спочатку. Ще один шматочок мозаїки, яку збирає убивця.
52
Минуло три години, й Івана була практично там само, але по інший бік.
Каплиця святого Амвросія з її стінами з піщанику, її сліпими вікнами, її трупом. А тепер — посланці, сезонні робітники, журналісти... Усі скупчені за сигнальною стрічкою під наглядом жандармів.
Вона стояла разом із іншими й дивилася на двері церковці, звідки от-от мали винести Жакоба, твердішого за колоду. Найдивнішою обставиною була тиша. Вісники стояли мовчки — мабуть, подумки молилися. Найманці теж не наважувалися розтулити рота, мовчали навіть журналісти з простягнутими мікрофонами й камерами наготові, які зазвичай були говіркіші.
Чування над тілом Жакоба почалися.
Івані не довелося робити над собою зусилля, аби також прикинутися стовпом. Вона залишалася, так би мовити, у стані гіпнозу, ще відколи знайшла тіло. Флікиня повернулася до табору швидким кроком, прослизнула у своє ліжко й пролежала там до світанку в позі ембріона, витріщаючись у ніч, яка ніби дивилася на неї у відповідь.
Перш ніж Івана пішла, Ньєман ще раз спробував наполягти, щоби вона повернулася до своєї офіційної ролі фліка. Це нове вбивство збивало всі орієнтири. Але вона, спонукана якимось самовбивчим поривом, вирішила добути undercover[23] до останньої години збору винограду.
Вона хотіла поспостерігати за реакцією посланців, порозпитувати, може, помітити якусь деталь... Втомившись воювати, Ньєман дозволив їй піти, ще раз закликавши бути пильною.
Новина поширилася близько сьомої години, коли найманці виходили з душу. Жакоба вбили! Ці скандальні слова пронеслися табором, наче вуж між кущів, викликавши якщо не паніку, то принаймні серйозне хвилювання. Вантажівки не приїхали. Минув час від’їзду. Посланці — ті, що за ними наглядали, — вперше за весь час здавалися розгубленими.
Зрештою всі пішки попрямували до каплиці поглянути, що там відбувається. Пішов дощ, який приклеїв одяг до тіла, вганяючи всіх у хандру, потроху гальмуючи рух.
Тепер усі чекали, ловлячи дрижаки, а Івана збиралася з силами, мимохідь милуючись грандіозним видовищем, яке влаштував Ньєман. Убивство Марселя не принесло йому жодної нової інформації, тож із Жакобом він вирішив щедро це компенсувати. Жандарми, криміналісти, похоронне бюро... Усі ці уніформи з певною витонченістю виділялися на тлі блискучих від дощу стін церкви та синюватого мерехтіння ліхтарів. Непогано.