Час від часу Івана оберталася та ставала навшпиньки, намагаючись знайти поглядом Рашель. Але марно. Може, вона залишилась у Маєтку? Поїхала машиною? Івана хотіла би поговорити з нею, заспокоїти її. Вона продовжувала бачити у дівчині маленьку вразливу істоту, хоча та володіла непохитною силою: своєю вірою.
Івана пам’ятала, як 2006 року в Пенсильванії якийсь псих увірвався до школи амішів, убив вісьмох дівчаток і застрелився. Аміші прийшли на його похорон, аби показати, що прощають його, і скинулися на допомогу його вдові.
А Ньєман? Мабуть, у каплиці, радиться з політиками чи якимись іншими високопосадовцями. Івана не хотіла б бути на його місці. Вона почувалася набагато ліпше в цій губчастій, майже органічній тиші, серед цієї армії, яка ніколи не програє, бо не прагне перемог.
Нарешті на порозі церкви з’явилася нова Ньєманова напарниця, жандармка із потужними буферами. Закутана в пуховик, вона радше нагадувала бібендума[24], й Івану це хтозна-чому радувало. Дивлячись на жандармку, вона зрозуміла, що прониклася заздрістю до цього великого бюсту, щойно його побачила, бо добре знала свого Ньємана.
Цієї миті капітанка, відчувши, що за нею хтось спостерігає, подивилась Івані у вічі. У цьому погляді з-під вологих, обважнілих вій, усе ж зблиснув спільницький вогник. Вона знала це точно. Щоби виправдати операцію «Марсель», Ньєман не мав іншого вибору, окрім як розкрити свої джерела.
Івана мимоволі коротко всміхнулася їй і відразу отримала таку саму відповідь, наче відлуння. Цей контакт крізь пелену дощу зігрів їй серце. Вона мала союзницю, а в такі важкі часи це було аж ніяк не зайве.
За мить капітанка уже пішла, хлюпаючи по калюжах своїми важкими військовими чоботами. Земля попід стінами поволі перетворювалася на болото, і вже було невідомо, чи зможуть виїхати машини.
Але тоді сталося дещо інше, абсолютно неочікуване.
Із дверей каплиці вийшла Рашель власного персоною, змокла, як швабра, мініатюрна, мов лялька вуду. Її сукня обліпила тіло, наче друга шкіра, чорна й блискуча. Цукрово-біле обличчя було викривлене, а щоками повільно котилися сльози, виборюючи собі місце під зливою.
Івана не стримала крику, мимоволі звертаючись до посланця, що стояв поруч, рудого плечистого велета в капелюсі, з крисів якого текло, мов зі шматка моцарели.
— Якого хріна вона там робить? — вигукнула жінка.
І відразу опанувала себе:
— Рашель. Чому вона була в каплиці?
Чоловік відповів, не дивлячись на Івану:
— Помер її чоловік.
— Її чоловік? Жакоб?
Гігант не зволив пояснити. Посланці цінували спокійний тон. А мовчання — ще більше.
В Івани запаморочилося в голові. Її плечима струмками стікав дощ. У довколишній метушні змішувалися краплі, бризки, шарудіння.
Як вона могла таке пропустити? Жакоб, діловод общини. Один із її керівників, подобається це посланцям чи ні. Жакоб, який, певно, був на добрих тридцять років старший за маленьку Рашель... Невідомо чому, ця новина здалась Івані надзвичайно важливою. Вирішальний елемент в усій цій історії, але що це означало?
Рашель її не помітила. Власне, вона, схоже, нічого перед собою не бачила, йшла, стоїчно звівши голову, непевним кроком. Її штовхали жандарми, зачіпали зустрічні, а вона крокувала, наче сновида. Івана готувалася пірнути під сигнальну стрічку, щоби підбігти до дівчини, коли працівники похоронної служби винесли труп Жакоба.
Під дощем пластиковий мішок затріскотів, наче АК-47. Рашель пронизливо скрикнула й кинулась до тіла. Івана бачила десятки подібних сцен, що завжди було нелегко, але ця по-справжньому її приголомшила. Ця двадцятидворічна дівчинка, мати трьох дітей, яка думала, що живе в новому Едемі, втратила чоловіка за таких страхітливих обставин...
Тепер Рашель чіплялася за тіло, вгризаючись нігтями в матерію, ніби хотіла її роздерти. Вона вже не кричала, не плакала, лише стогнала, ніби звір в агонії.
Жандарми спробували відтягнути її, і в штовханині тіло впало в калюжу. Мішок розстібнувся — вочевидь, погано закріпили блискавку — і чорною поверхнею води плюснула ліва рука Жакоба.
Через те, що Івана побачила, крик застряг у неї в горлі.
Нарешті зачіпка. І неабияка: цей факт повністю змінював усю диспозицію.
53
— Твоя історія не тримається купи.
— Іншої в мене для тебе немає.
Ньєман не бачив його вже сто років, але час не завдав Шніцлеру великих збитків. Ельзасець завжди був красенем. Високий, елегантний, тепер він мав сріблясту шевелюру, а до неї — шовковисту бороду. Сивий відтінок і розкішний фасон, обов’язковий атрибут усіх хороших ситкомів — а-ля суддя або адвокат, проникливий і звабливий, перший претендент на те, аби схопити вбивцю чи залізти секретарці під спідницю.
Вони зустрілися так, наче попрощалися вчора. Жодних виливів почуттів, жодних обіймів, жодних «Скільки ж це ми не бачились!». У них були важливіші справи, ніж згадувати минуле: приміром, теперішнє, в якому множилися трупи.
Флік пояснив прокуророві своє бачення справи під дірявим дахом і мокрими тентами. Через пилюку й вологу здавалося, ніби ремонт знову розпочався, у повітрі плинув старий добрий запах свіжого цементу.
— Валимо звідси, — наказав Шніцлер.
Забагато людей, забагато очей, забагато вух. Вони обійшли будівлю й пішли стежкою під склепінням дерев. Навесні тут, мабуть, було чарівно, але зараз, у листопаді, чорні гілки спліталися, наче колючий дріт, створюючи враження, ніби заходиш до колонії суворого режиму.
Двоє чоловіків кілька секунд ішли мовчки. Ньєман натягнув похмурий вираз обличчя, але лише відповідно до ситуації. Насправді цей дощ його тішив. Ніщо не приносило йому більше насолоди за добру зливу. Вона сповнювала повітря запахом відродження, великого прання...
— У кожному разі, це нове вбивство підтверджує мої гіпотези, — заявив він.
— Звісно, ти завжди був найкращим.
Ньєман не відреагував на іронію Шніцлерової репліки.
— Я маю на увазі, що посланці обвалили стелю, щоби приховати не лише насильницький характер смерті Самюеля, а й літери, «МЛХ», які, вочевидь, були на тілі.
— Але ти не знаєш, що це означає.
Шніцлер не був пристосований для таких злочинів. Він радше був скроєний для того, аби просто вершити своє правосуддячко, спокійне й банальне. Нічого спільного з шаленством, яке спалахнуло в Маєтку.
— Так, гаразд, — заговорив він, — що саме я можу сказати ЗМІ?
— На ЗМІ нам чхати.
— Хороша відповідь.
— Ти кажеш їм якомога менше і даєш мені робити свою справу.
Прокурор не відповів. Ньєман пропустив його вперед і впізнав особливість його постави, яка завжди вражала фліка. Шніцлер наче неправильно виріс. Він мав довгі, трохи пухкенькі жіночі ноги з вузлуватими колінками. Тендітний, андрогінний силует, незграбна хода.
— Подумати тільки, я сподівався, що ти розберешся за два дні, — кинув чоловік, озирнувшись назад.
— Коли ти мені дзвонив, то навіть не був упевнений, що це вбивство, а відтоді все тільки ускладнилось.
Шніцлер пробуркотів щось незрозуміле. Наскільки Ньєман пригадував, він був не з тих, хто має якісь ідеї, а коли й мав, то лише погані. Власне, прокурор мовив стурбованим тоном:
— Той чувак, який побився з Самюелем, як його...
— Поль Паріс?
— Точно. Тримай його під рукою. Якщо не буде новин, його завжди можна згодувати журналістам. Аби виграти час.
Це справді була повна лажа. Але і Ньєман не відчував, що має право розтуляти рота. Настільки, що, не бажаючи все ускладнювати, не згадав ні про смерть Марселя, ні про блискучу ідею відіслати Івану до общини під прикриттям.
Із вершини пагорба їм відкрився вид на церкву з її калюжами та роззявами. Хоча тіло Жакоба вже забрали, посланці із сезонними робітниками стояли на місці, чекаючи невідомо на що.
— Поглянь на всіх цих дурнів, — пробурмотів Шніцлер, втупившись у журналістів, які тупцяли за сигнальною стрічкою. — Не дають мені, бляха, спокою... І не тільки вони! Депутати, префект, чуваки з міністерства — всі мені надзвонюють...