— Жан!
Дівчатка помітили свого брата на одному з ліжок. Дуже худий хлопчина з завеликою головою притискав підборіддя до грудей.
Він безпомильно нагадував якусь рептилію. Очі, які мало не вилазили з голови, пухкі губи. І риси обличчя, розтягнуті, наче гума. Така собі морда ігуани, застигла у вічній посмішці.
Сестри підскочили й обійняли цю нерухому дитину, вочевидь, байдужу до своєї монструозної зовнішності. Вони цілували його, пестили, стрибали на його ліжку. Медсестри, також у білих халатах, не звертали на них уваги.
Отже, хвороба була для них не прокляттям і навіть не проблемою. Просто даністю. Божественною волею, яку слід було поважати й цінувати. Івана пригадала цитату з Євангелія, яка чудово вписувалася у контекст: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне»[25].
Вона не наважувалася підійти до Жана й дівчаток. Будь-яка іншість завжди змушувала її почуватися не у своїй тарілці, і тепер флікиня не спроможна була поворухнутися, боячись зіпсувати своєрідну гармонію, що сяк-так панувала серед цих хворих дітей.
— Тепер ти розумієш? — запитала Рашель, повертаючись до Івани.
— Ні, не дуже.
— Тоді ходімо. Я тобі поясню.
59
— Ти знаєш, що таке ізолят?
— Ізольована спільнота, в якій високий рівень кровозмішення, правильно?
— Саме так. Як у нас.
Двоє жінок всілися в іншому коридорі з прикріпленими до стіни стільцями, як у будь-якій залі очікування в лікарні.
— Упродовж чотирьох століть ми відтворюємось лише поміж своїх.
Анабаптистка сиділа, на три чверті повернувшись до Івани, склавши руки на колінах, із терплячим, повчальним виразом, наче говорила до розумово відсталої. Дуже в тему, зважаючи на обставини.
— Це означає, що через стільки поколінь ми врешті маємо такий схожий генотип, що всі стали братами й сестрами.
Рашель засукала рукава, показуючи родиму пляму.
— Така пляма є в кожного з нас. Це наш знак. Божий знак.
— І? — сухо мовила Івана.
— Погані гени мають проявитися й відмерти, так би мовити, у своєму закутку, щоби добре сім’я процвітало серед обраних. Пригадай притчу про зерно й полову з Євангелія від святого Матвія.
— Інакше кажучи, ці дітлахи — бур’ян?
— Аж ніяк. Це наші брати й сестри, наші діти. Ми маємо дбати про них і лікувати їх. Але Господь призначив їм інший шлях.
Рашель уже не здавалася сумною чи смиренною, її охопило якесь збудження, сильніше за неї саму.
— Жакоб казав, що це ціна за нашу чистоту.
— Вашу чистоту?
— Ми йдемо своїм шляхом, Івано. У кожному поколінні ми стаємо дедалі чистішими, більше віддаляємось від інших людей.
Посланниця замружилась, і флікиня злякалася, що та впала в транс чи щось подібне.
— «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — прошепотіла вона низьким, мало не чуттєвим голосом, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»[26]...
Рашель розплющила очі. Краї її повік почервоніли від пристрасті.
— Скоро ми станемо одним цілим, розумієш? — Її вуста тремтіли. — Єдиною істотою, Божим створінням, цілковито відданим Господу, з єдиною ДНК. Найкрасивіша наша молитва, Івано, — це наше тіло.
На допитах флікиня вже бачила подібні заноси, коли підозрюваний геть злітає з котушок. У таких випадках слід повертатися до конкретних запитань:
— Ви фінансуєте цю лікарню з прибутків від вина?
— Так.
— А що за лікарі вас лікують?
— Готуєш свій репортаж? Може, хочеш занотувати?
Івана не вигадала, що відповісти — хіба що виплюнути їй в лице: «Я флік, ціпонько, і я не знаю, чого ваші махінації вартують для кримінального суду, але ми знайдемо, за що засадити вас на багато років».
Однак Рашель не дала їй часу сформулювати краще обмірковану відповідь.
— Іди за мною, — наказала вона, підводячись. — Екскурсія триває.
Вони попрямували до дверей в кінці коридору. Крокси стукали підлогою, наче музичні дерев’яні коробочки, а паперові халати шурхотіли, немов газети.
Івана відчувала вагу телефона в кишені. Попередити Ньємана... Але анабаптистка вже відімкнула двері, ввівши ще один код. З-за них вирвалося біле світло, ще яскравіше, ніж до цього, і Рашель штовхнула флікиню досередини.
Засліпленій Івані знадобилося кілька секунд, аби роздивитися приміщення: кімната приблизно в двадцять квадратних метрів, де складали ампули, банки, ліки. Не надто зрозуміло, що містилося в цих посудинах, але краще було й не знати.
Рашель обернулася й схрестила руки на грудях, наче розгніване дівчисько.
— Ти тут для цього, так?
Івана приклала руку козирком до лоба, щоби розгледіти посланницю, яка наче розчинялася в сяйві.
— Що?
— Знайти вбивцю Самюеля й Жакоба, ти ж тут для цього, так?
Івана спробувала відповісти, але язик, сухий і набряклий, прилип до піднебіння.
— Про... про що ти?
З’явилося двоє чоловіків, які схопили її за руки. Вони ніби хотіли втиснути її в підлогу. Івана, навпаки, раптом відчула, що обм’якає.
— Ти що собі думаєш? — повела далі Рашель. — Що я купилася на твої брехні? Сезонна робітниця? Журналістка? Бідолаха... Та в тебе на пиці написано, що ти флік.
Світло ставало більш сліпучим. Воно мерехтіло, пульсувало, наче живе, й різало очі, мов уламки дзеркала.
— Марсель теж не вірив твоїм байкам, але нічого й не знав. Інакше все розповів би.
— Це... це ти його катувала?
— Неважливо, хто тримає інструмент, ми — одне ціле.
— Та ви просто вироджені фанатики! — вибухнула Івана.
Рашель похитала головою, з її вуст не сходила гидка усмішечка.
— Ми не втручаємось у ваш світ, а ви не втручайтесь у наш. Наблизитися до фрески було жахливою помилкою.
— Чому? — заволала Івана.
— Наше покликання невидиме і має таким залишитися.
Івана спробувала вивільнитися з хватки двох велетів. Марно: їхні пальці впивалися в руки, наче акушерські щипці.
— То чому Отто Ланц намалював ці фрески?
Чистий блеф, але ефект перевершив її очікування.
Обличчя Рашель ще більше застигло від ненависті. Від прибуття до лікарні вона ніби постарішала на десять років. Кістки немов розпирали обличчя, і з-під ніжної шкіри юнки зринула смертельна маска зі слонової кістки.
— Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці.
Настала черга Івани посміхатися: для неї все скінчено, без сумніву. Але Ньєман зуміє розшифрувати їхні срані інтриги. Він вирве з них правду, як знімають із черепа скальп.
Флікиня спробувала свій останній шанс — звернутися до здорового глузду:
— Важливо знайти вбивцю, того, хто винищує ваших братів, — сказала вона спокійнішим тоном. — Для цього вам потрібна поліція. Ми на одному боці.
— Нам ніхто не потрібен. Ми знайдемо злочинця, повір мені. Але всьому свій час, спочатку треба дозбирати виноград і підготуватися до Дня попелу.
В Івани скінчились аргументи. Думки танули під яскравим світлом, а в розум проникала паніка.
Рашель засунула руку в кишеню фартуха.
— Ти не запитала, хто ці медсестри, які піклуються про наших дітей. Це ми самі, кралечко, по черзі. У нас усіх є медична освіта.
Тепер вона тримала шприц, голка якого розчинялася в мерехтінні світильників.
Івана спробувала щось крикнути, але слова застрягли в неї в горлі.
— Ми сіємо, ми пожинаємо. Але вміємо й руйнувати.
— Що це таке? — спромоглася запитати флікиня.
Рашель натиснула на поршень, і на кінці голки зблиснула крапелька.
— «Кожен, хто буде неслухняний наказам твоїм, і не буде слухатися слів твоїх щодо всього, що накажеш йому, нехай буде вбитий»[27], написано в Біблії.