— Так, але ті, хто виживають, мають чистішу ДНК.
— Інцест заборонений законом.
— Вашим законом. Посланцям начхати. Та й потім, ніхто не знає, хто в них хто. Правдива інформація про їхні шлюби засекречена, а їхній генотип став таким однорідним, що інцест — це їхній природний спосіб відтворення.
Треба було дістатися до цієї таємної генеалогії. Спотвореного дерева, чиї гілки вростали в інші, зав’язувалися вузлами. Мотив убивці лежав там, Ньєман не сумнівався.
— Звідки ти все це знаєш?
— Достатньо лише трохи на цьому розумітися. Ці дані відкриті. Один персонаж із минулого століття все це систематизував.
— Отто Ланц?
У Ньємана вирвалося це ім’я без жодних роздумів.
— Чоловік, який був їхнім месією і водночас — їхнім демоном. Він заохотив їх утворювати ще ближчі союзи. Інцест став головним правилом.
За одну розмову з цим божим бомжем Ньєман дізнався про вісників більше, ніж від самого приїзду в Бразон. Із цього й треба було починати.
Але слід було повертатися до конкретики:
— Ці єдинокровні зв’язки точно мали призвести до рецесивних спадкових хвороб, каліцтв. Що ти про це знаєш?
— Нічого. Вони добре приховують цю інформацію.
— Здається, ми знайшли лікаря, який їх лікував.
— Я тобі довіряю.
— Це остання жертва.
Ньєман сподівався струснути свого співрозмовника, нагадавши йому про кримінальний характер усієї цієї історії. Все одно, що намагатися похитнути Оливкову гору.
— Убивства пов’язані з цими генетичними хворобами, — наполягав флік.
— Як саме?
— Це ми й намагаємось дізнатись, і ти можеш мені допомогти.
— Я не флік і не лікар. Краще скажи, що саме тобі від мене потрібно.
— Літери «МЛХ» тобі про щось говорять?
Антуан пустився в пояснення, доволі схожі на те, що розповів Косинський. Західносемітський корінь. Приголосні, що означають «цар», «бути царем», але для уточнення сенсу необхідні голосні.
— Найкраще, — підсумував затворник, — це мати контекст цитати.
— А деревне вугілля? — запитав Ньєман, розчарований.
— Не розумію, про що ти.
Ньєман помітив, що в поспіху пропустив цю деталь.
— У Біблії є щось про деревне вугілля?
— Вугілля може бути карою Божою.
— Тобто?
— У Псалтирі написано: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля, ненавидить душа Його! / Він спустить дощем на безбожних горюче вугілля, огонь, і сірку...»[30].
— І це все?
— Це все.
— І цей матеріал не має жодного символічного значення?
— Ні.
— У Біблії є згадка про камінчик у роті?
— Ні.
Тоді Ньєман наважився показати Аперґісу фотографії трупів.
— Що ти можеш мені про це сказати?
В Антуана була незвичайна постава. Він мав манеру тримати голову трохи відхиленою назад, природним чином височіючи над співрозмовником. Князь бідноти, блукання, молитви.
Почавлені рештки Самюеля. Пошрамований торс Жакоба. Трупи посланця й судмедексперта, викладені в моргу Бразона. Усе це, схоже, не надто вразило облата. Він гортав світлини м’якою рукою, розслабленими пальцями, стукаючи по столу перснями за кожним разом.
— Кажу ж тобі, я не флік і не лікар, чого ти від мене хочеш?
Ньєман відкрив іншу папку — зі знімками склепіння в каплиці святого Амвросія.
Спершу — верхній шар фресок.
— Банальні ілюстрації до Нового Завіту, — прокоментував Антуан. — Я сказав би, XVII століття. Нічого цікавого.
Тоді приховані розписи.
І тут сталося маленьке диво. Коли Леманн знайшов ці прокляті обличчя, це була справжня сенсація. Для самого Ньємана і Деснос це стало справжнім шоком. Однак Антуан не виглядав приголомшеним чи здивованим. Радше радим. Ці екстатичні картини йому подобались. І навіть неабияк пасували йому. Схоже, він був на знайомій території.
— Рентген?
— Так, під видимими фресками.
— Отже, розписи XVII століття підробні.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ці фрески належать пензлю Отто Ланца.
Ньєман усміхнувся. Витягнути анахорета з його мушлі мовчання було правильною ідеєю.
— Ти вже бачив їх?
— Ні. Але я знаю інші його твори.
Отже, картини Отто Ланца можна було десь побачити. Ньєман недостатньо заглибився в цю тему, а тепер було пізно. У кожному разі, тепер він мав під рукою це джерело знань. Струмок прозорої води посеред пустелі.
— Тут він наслідував стиль пізнього Середньовіччя, — повів далі облат. — Однак тіла, лиця типові для його творів. Жодних сумнівів.
Ньєман поклав долоні на фото.
— Думаю, Ланц заховав під цими фресками якесь послання. Гадаю, що цей секрет і рухає вбивцею або принаймні може допомогти нам зрозуміти його мотив. Я хочу, щоб ти розшифрував прихований сенс цих сюжетів.
Антуан зібрав знімки й поклав їх до теки.
— Цей кабінет зачиняється? Я не хочу, щоби мене відволікали.
65
Він іще раз глянув на годинник: сьома двадцять, а Івани ні сліду. Ньєман подумав, що вона, можливо, мусила затриматись на винограднику. Подумав, що її затягнули на свято кінця збору врожаю. Подумав, що вона поруч із Рашель, утішає її й намагається вирвати з неї якісь відомості.
Він подумав про все, окрім найімовірнішого: її розвінчали й десь закрили. А то й гірше. Флік вилаявся в крижану ніч, розвертаючись на порозі каплиці.
Господи Боже. Якщо з Іваною щось станеться, він ніколи собі не пробачить. Дати їй повернутися в це кубло психів із чотирма трупами на лічильнику — це вже навіть не робочий промах, а справжнє божевілля.
Для проформи він іще раз набрав її на мобільний. Відповіді не було. Ньєман шкодував про ті два рази, що намагався з нею зв’язатися. Якщо Івана потрапила до рук посланців, ті виродки, мабуть, побачили на екрані його власний номер. І, можливо, мали змогу його ідентифікувати.
Флік скинув виклик, здригаючись. Місцина була справді похмура. Експерти-криміналісти та жандарми покинули церкву, як розкрадачі могил залишають сплюндроване святилище.
Із забобонності Ньєман не хотів повертатися до машини, щоб відігрітися. Це ніби означало би визнати, що Івана не прийде. Це означало б кинути її на поталу ночі та смерті.
Він проскочив під сигнальною стрічкою і зайшов до каплиці. Та не знайшов там жодної розради. Навпаки. Поснула брила жаху, яку спробуй тільки розбуди.
Раптом телефон завібрував, і Ньєман підскочив, наче між уламків прослизнула гадюка.
Це була всього-на-всього Деснос.
— Знайшли ваше тіло, — бовкнула вона без жодних преамбул.
— Яке тіло?
— Того вашого типа, Марселя. Кадр, про якого говорила ваша агентка під прикриттям.
Від цих слів Ньєману стало зле: Івана ніколи не була агенткою. Та й прикриття її, можливо, також ніколи не було.
— Де?
— Трохи нижче від витоку Лаухенбахрунца, це струмок, який...
— Я знаю.
— Он як?
— Ти там?
— Я в дорозі. Надіслати вам координати GPS?
— Кажу ж, я знаю.
— Ви де?
— У каплиці. Скоро буду.
Флік побіг до машини. Ця знахідка подіяла наче люк, який розчахнувся під його ногами. Отже, труп із відрізаними пальцями та пошматованими яснами, задушений власними кишками, таки існував. А з цього випливало, що Івана була у пастці в общині фанатиків-убивць, і собі настраханих поверненням «звіра». Das Biest.
Треба було негайно її забрати, поки ці психи не звели з нею рахунки. Водночас Ньєман досі сумнівався. Перейти в наступ цієї ночі означало знищити всі їхні шанси, й Іванині теж, відшукати правду.
Він вирішив на користь останньої відстрочки — поїхати туди, де знайшли труп, сподіваючись, що Івана тим часом дасть про себе знати...
Ньєман знав Лаухенбахрунц, одну з річечок, які витікають із озера Лаух на висоті понад 1200 метрів. Посланці сховали тіло своєї жертви нагорі в надії, що сніг укриє труп до наступної весни.