Так виглядав лицьовий бік.
Але був і виворіт.
Діючи так, Ньєман рятував самого себе. Повернувшись із пекла — не тільки пекла злочинності, але й власного, внутрішнього, забороненого пекла, так само сповненого жорстокості, як і те, проти якого він боровся, — флік знайшов у Івані свій шлях, свою причину жити далі. Це вона витягла його з могили, з’явившись у його житті. Це завдяки їй він народився вдруге.
Сидячи в коридорі відділку, Ньєман усміхнувся сам до себе, зворушений дзюркотінням душу за дверима роздягальні. Він уявляв, як його протеже, маленька мармурова статуя в стилі Деґа, змиває виноградний сік, повертаючи тілу природну білизну. Він почувався щасливим.
Тепер Івана була поруч із Ньєманом, і вдвох вони розгорнуть масштабні бойові дії. Тепер вони нестимуть небезпеку ворогу й «тероризуватимуть терористів», як казав старий добрий Пасква[31]. Флік на схилі років зі спритним револьвером і юна ціпонька, яка харчується зерновими.
— Я готова.
Ньєман підвів погляд і побачив її, вдягнуту в манатки, які відкопали для неї у відділку. Забуті або реквізовані лахи, чи навіть зняті з якоїсь самогубці. Червона спортивна кофта з трьома білими смужками на рукавах, такими ж, як на чорних спортивних штанях. Заношені до дір кросівки для бігу. Усе це (більш-менш) прийшлося до її мініатюрних форм і пасувало її загостреному обличчю з розпашілими від гарячого душу щоками.
— Ходімо? — нетерпляче мовила Івана, беручи кобуру, яку він їй простягав.
Вона засунула в неї «зіґ зауер SP 2022», який приніс їй Ньєман, перед цим клацнувши затвором — флік сподівався, що вона все-таки залишила зброю на запобіжнику.
Спостерігаючи за Іваною, він відчув кольки страху. Вона походила на гранату з відірваною чекою, яка от-от вибухне. Її приятеля вбили. Саму її намагалися втопити в тоннах винограду. До того ж, у душевному розумінні їй збрехали, її зрадили, поглумилися над надією, яку вона виплекала у цих типів: трохи спокою для її змученої душі. Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти.
Ньєман ані гадки не мав, що робити далі, але не наважився зізнатись їй у цьому. Була північ, вони були в глибокій дірі — у кратері вулкану, в якому все палало. У них на руках було чотири трупи, фанатичне дівчисько на чолі ескадрону смерті, вбивця, який мстився посланцям і якого ті, своєю чергою, активно розшукували. І все це відбувалося без їхньої участі, тобто просто в них під носом.
Флік готувався роз’яснити стан справ маленькій фурії, коли його врятувала Деснос — своїм дзвінком:
— Я у мерії Бразона.
Ньєман уже й не пам’ятав, які накази їй віддав.
— Що ти там робиш?
— Іду слідами Циммермана.
— Шукаєш його свідоцтво про шлюб?
— Здається, я знаю правду.
— Тобто?
— Приїжджайте. Я вам покажу. Так буде простіше.
69
Мерія розташовувалася всього за два кроки, але вони все одно поїхали машиною: Івана ледве стояла на ногах. Вона ні разу, ні одним словом не поскаржилася на тортури в льоху, але, вочевидь, її тіло вже не витримувало.
Ніч на вулицях Бразона пахла смаленим, і всюди носився попіл. Червоне небо над дахами не залишало жодних сумнівів: на схилах долини палала купа вогнищ.
Ньєман повільно вів авто і слухав Івану, яка переповідала свої останні пригоди монотонним голосом. Зокрема, вона розповіла про дивну лікарню в Дієцезії, де община лікувала дітей із каліцтвами, яких, за її словами, було чимало.
Флік уважно слухав. Розкішне підтвердження його гіпотез, а також слів Антуана. Злягаючись між собою, вісники виводили таку собі чисту породу, але водночас поколіннями народжували хворих і скалічених дітей. Хто лікував усю цю ватагу? Звісно, Циммерман, хоч Івана й ніколи не чула цього імені від адептів інцесту.
Архів мерії Бразона нічим їх не здивував. Принаймні інтер’єром.
Те саме підвальне приміщення, обшите гіпсокартоном й освітлене ледь живими лампами на стелі. Ряди етажерок, які вигиналися під тисячами забитих донесхочу тек. Трохи оригінальності: теки були різних кольорів. Вочевидь, упродовж років тут використовували все, що було під рукою: червоні, сині, зелені — годилися всі кольори, та ще й розкладені в хаотичному порядку.
Навіть у цьому паперовому світі загрозливо витав запах горілого.
Ньєман з Іваною попрямували між етажерок — охоронець залишив їм ключі, поспішаючи знову лягти спати. Стефан Деснос чекала на них в іншому кінці зали, в кутку, зайнятому лиш одним довгим столом. Стоячи поміж стосів папок, вона, схоже, вибирала аркуші.
Флік уперше за якийсь час бачив її у світлі, і його вразило, що жандармка була вся розпашіла, наче проковтнула ліхтарик. Мабуть, так на неї подіяв холод, стрес — або збудження від важливої знахідки.
У кількох словах Ньєман представив колег одна одній. Він очікував на дуель амазонок, але помилявся. Жінки порозумілися з першого ж погляду й скріпили свою згоду, керовані солідарністю (йому, старому стриженому цапу, довелося це проковтнути).
Ньєман не міг не помітити контрасту — не між двома жінками, а між ними й Деснос. Та зняла куртку й тепер була в товстому синьому светрі. Проти неї Ньєман з Іваною скидалися на двох паршивих псів. Він — увесь забрьоханий, Івана — вдягнена, як дрібна злодюжка, у кофті й штанах із різних костюмів.
— Що ти відкопала?
Деснос відхилилась назад і кивнула на документи, розкладені на столі.
— Самі погляньте.
— У мене немає часу на головоломки.
Капітанка зітхнула.
— Це свідоцтва про смерть, усі підписані Циммерманом.
— І що? — запитав Ньєман, підходячи ближче.
— Переважно йдеться про дітей, які не дожили до тринадцятого дня народження. Діти общини.
Івана зреагувала швидше за Ньємана, схопивши один аркуш.
— Мабуть, ті дітлахи, про яких я вам розповідала.
Деснос кинула на них запитальний погляд, і Ньєман жестом наказав своїй напарниці пояснити. Кількома словами Івана описала свій похід до таємної лікарні в Дієцезії та проблему рецесивних захворювань.
Ньєман і собі гортав свідоцтва: купа німецьких прізвищ, на які могли б відгукуватися валькірії.
— Якщо ці діти хворіли, — зауважив він, — то немає нічого дивного в тому, що вони рано померли. Це також підтверджує, що Циммерман був їхнім «сімейним лікарем».
— Мабуть. Але подивіться на дати смерті.
На п’ятому свідоцтві Ньєман зрозумів.
— Це завжди стається в листопаді, — прокоментувала Деснос. — Циммерман не лише лікував цих дітей, він ще й займався евтаназією.
Ньєман поглянув на жандармку, яка перетворювалася на згорьовану п’єту. З її очей крапали сльози, що застигали перлинками на светрі. Стефан, схоже, не зважала. Вона просто згоряла на місці.
Отже, посланці позбувалися власних відходів. Генетично вдосконалюючи свій рід, вони видаляли хворі гілки, сліди кровозмішень.
Чому не вбивати їх одразу після появи на світ? Жінки народжували в Дієцезїї. Жоден державний орган не контролював їх «розведення». За таких умов було б нескладно знайти послужливого типа, який зайнявся б брудною роботою. Мерзотника на кшталт Патріка Циммермана...
Але ні, вони чекали, поки діти не виростуть, не дозріють. Та ще й ризикували, щоразу прибираючи їх в один і той самий час. Навіщо?
Ньєман ковтнув слину — а звідки йому знати? Його мозок був пустелею, де живуть лише комахи та отруйні павуки.
— Це через збір винограду, — втрутилась Івана.
Тендітна й цілеспрямована, вона ніби ожила. Як і Ньємана, найсильнішою її робив жах.
— Наприкінці збору врожаю, — пояснила флікиня, — вони знищують погані грона, непотрібні лози. Те саме вони роблять і зі своїми чадами. Зрізають хворі, безплідні лози перед новим сезоном, чистішим, рафінованішим. Найбільший гран-крю посланців — це їхні діти.