— Ніякого вербування?
— Ніколи. Вони розмножуються між собою, виготовляють вино й дотримуються своїх принципів, не втручаючись у справи світських.
Саме це слово — «світські» — було промовистим: на боці посланців — істина й глибина, жереб інших — поверхневість і омана.
— Не можна жити так у Франції 2019 року, — відповів Ньєман. — У нас правова держава, і ніхто не може бути вищим за закон.
Деснос усміхнулася — мабуть, очікувала й на цю репліку:
— Ваша правда. Вони вдають, що підкоряються французьким законам. У них є офіційні прізвища, розрахункові листи, вони платять податки. Насправді все це відбувається в офісі кооперативу. За межами Дієцезії. Для цього в них є скарбник.
— Ви знаєте, як його звати?
— Жакоб.
Ньєман збирався поставити ще одне запитання, коли помітив серед виноградників щось, що його занепокоїло.
— Пригальмуйте, будь ласка.
— Що?
— Кажу вам, пригальмуйте!
7
Вони були там — працювали в сутінках. Близько сотні чоловіків і жінок, зігнутих над лозами, рухалися злагоджено, ніби в балеті. Усі були вдягнуті в чорне, але де-не-де проглядали білі мазки — солом’яні капелюхи й сорочки в чоловіків, чепці та комірці у жінок. О цій порі їхнє монохромне вбрання виглядало особливо ефектно — чорні тканини ніби сяяли лусочками, а білі нагадували тендітні сніжинки.
Сезонні робітники ліворуч, хоч і вдягнені ідентично, контрастували зі своїми сусідами. Переважно молоді, вони відрізнялися між собою статурами, кольором шкіри, виразом обличчя. Проглядали також тату, цей бич XXI століття.
Ньєман повернувся поглядом до посланців. Вони утворювали водночас прекрасну, ніби сон, і точну, як машинний шов, картину. Сам не знаючи чому, флік подумав про полотно, яке бачив у музеї д’Орсе, «Вечірка» Жана Беро. Світський прийом кінця XIX століття, товариство у фраках і вечірніх сукнях... Чому він подумав про цю «вечірку», тобто про те, що якраз заперечували посланці?
Раптом Ньєман зрозумів. Ця мирна, ніби зрежисована сцена нагадувала дух картини. Настрій спокійного свята, стриманої, ритуалізованої церемонії, затамованих веселощів...
Флік бачив кілька фотографій посланців, але реальне видовище посилювало передчуття, яке навіювали світлини: їхній світ був іншим, у тому сенсі, що він здавався зробленим із іншої матерії, натхненним іншим духом. Листя, лози, земля тут видавалися свіжішими, живішими. Тканини — цупкішими, шорсткішими. Навіть бороди й волосся мали текстуру, яка ніби походила з іншої доби.
У Ньємана сперло дихання.
Він помітив Івану, на колінах серед лоз. Вона працювала з сезонними робітниками, але зі своєю блідою шкірою й рудим волоссям могла б легко зійти за одну із посланців.
Зазвичай флікиня мала дикий образ — шкірянка, джинси, чоботи, — а коли намагалася щось змінити, то виходила якась катастрофа. Проте вбрання анабаптистів пасувало їй ідеально. Ці прості й суворі речі підкреслювали її чистоту, її тендітність.
Ньєман подумав про неї як про розкаяну грішницю на кшталт навернених із тяжким минулим, дивовижним чином урятованих зустріччю з Богом. Івана вбивала. Накачувалася наркотою. Покинула свою дитину. Але вона була Марією Магдалиною — чекала лише нагоди, аби врятуватися.
За секунду в голові у Ньємана щось клацнуло, і йому стало страшно. Можливо, це старожитнє рядження — лише брехня, маска, за якою ховалися вбивчі наміри чи глибоко зариті таємниці... Якщо з Іваною щось станеться, він собі не пробачить.
Ньєман здригнувся й відчув, як до нього повертається похмурий настрій. Ніби всі його нейрони пронизали негативні хвилі.
— Їдьмо, — буркнув він. — А то доведеться тут заночувати.
8
Сезонні робітники залишали виноградник першими, піднімаючись усі, як один, до вантажівок. Посланці замикали ходу, займаючи останні машини.
Коли пролунала команда, Івана зачаїлася між рядами лоз і зачекала. Наглядачі об’їжджали виноградник на конях, але оскільки вже стемніло, слов’яночка легко заховалася серед листя. Вона дивилася, як її колеги залазили до кузовів, і знову думала про конвой смертників.
Коли заревли мотори, вона підійшла ближче. Невдовзі залишилися тільки скотовози для посланців. Тоді вона стрибнула в промені ліхтарів, вдаючи, ніби поправляє сукню — мовляв, трохи задалеко бігала пісяти.
— Почекайте!
Остання вантажівка зупинилася. Івана підбігла й видерлася на неї. Усі посунулися з проходу. Посланцям заборонявся будь-який фізичний дотик до світських. Можливо, їх вважали неорганічним матеріалом, як пластик чи кевлар.
Машина набрала швидкості, але пасажири не зводили поглядів з Івани, яка присіла на одну з лавок. Вона буркнула вибачення в порожнечу й стисла коліна, ніби сором’язлива дівчинка.
— Розслабся, — промовив до неї чийсь голос.
Івана побачила обличчя, яке всміхалося до неї.
Дівчині було заледве двадцять років, і вона ідеально відповідала критеріям общини: каштанове волосся, світлі брови, ясні уважні очі... Круглясте обличчя ще більше підкреслювало юний вік.
Івана перевела подих, стиснувши коліна руками. Майже відразу на неї навалилася втома. Крепатура в стегнах, біль у пальцях, затиснуті плечі...
— Усе гаразд? Ти тримаєшся? — затурбувалася сусідка, здогадавшись про її виснаження.
— У мене все болить, — відповіла Івана, — не відчуваю ні рук, ні ніг...
— Через деякий час усе минає, от побачиш. Але цього разу ти не встигнеш звикнути.
— Шкода.
Івану здивувала власна відповідь: цієї миті вона говорила щиро.
— Є чим підкурити? — запитала дівчина, засунувши цигарку між зубів.
У кишені Івани досі лежала запальничка Zippo, яку в неї не забрали — бо та повністю механічна. Жінка чиркнула нею й піднесла вогник якомога ближче до лиця посланниці.
У його світлі Івана змогла краще розгледіти риси обличчя дівчини. Вигнуті брови, ніби від прихованого невдоволення чи непомірної гордині, маленький носик і чуттєві губи з розкішними контурами. Вона мала італійську вроду, але каштанове волосся й бліда, мов порцеляна, шкіра робили її схожою на данку. Суміш Середземного та Балтійського морів.
— Як тебе звати?
— Івана.
Не було жодної причини кривити душею. По прибутті вона заповнила анкету під власним іменем. Вона знала, що посланці запитують лише для проформи, не переймаючись державними базами даних і соціальними мережами, марним дозвіллям світських.
— А тебе?
— Рашель.
У дівчини був дзвінкий голос і сміхотливий тон. Її тембр нагадував струмочок, скрадливий, норовливий, який біжить поміж лісового каміння й моху.
— Можна мені теж скрутити?
Івана помітила, що цигарка в Рашель була ручної роботи. Посланниця покопирсалася в кишені фартуха й дістала набір для самокруток: тютюн і папірці, без жодних брендів чи логотипів, загорнуті в маленький полотняний капшук.
— Що це за тютюн?
— Ельзаський. Ми вирощуємо його тут.
— Справді?
Рашель ледь усміхнулася — мазок пензля на білому аркуші.
— Ми самодостатні.
Івана зварганила собі цигарку за кілька секунд — тютюн був світлий, шовковистий: він нагадував Рашель. Жінка підкурила, тоді замовкла, нашорошивши вуха.
Мить була особлива: свіжий вечірній легіт приносив насолоду, а головне, Івана раділа своєму становищу. Вона сиділа поміж посланців і її пожирала очима ця доволі привітна дівчина: флікиня зробила гігантський крок уперед.
— Дивовижно, що тебе взяли всього на кілька днів, — зауважила Рашель.
— Ті, з ким я домовлялась, були дуже милі. Я пояснила їм своє становище.
— Яке становище?
Івана затягнулася, перш ніж видати свою легенду.
— Ні роботи, ні житла, ні бабок.
Рашель співчутливо струснула головою, тоді випросталася, вигнувши спину, ніби щоб тримати в рівновазі свою круглясту голову в чернечому чіпці. Вона схопила Івану за ліву, вільну від цигарки руку. Флікиня здригнулася — Рашель щойно порушила заборону на дотик.