— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця гарма-дарма. Хіба от що, я спробую розвісити у домі…
Це його переконало. Він найбільше не терпів, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоби дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар підстрибнув. Залопотіли великі зелені крила.
— Лише на вигін, не далі загорожі!
Вихор: він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря. Ви б навіть не встигли вимовити: «У дядька Ейнара зелені крила», як він уже промайнув над своїм обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні і вилясках крил туго випинався шнурок із пранням.
— Лови!
Повертаючись назад, дядько плавно спустив сухий, наче поп-корн, одяг униз, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.
— Дякую! — крикнула вона.
— Гех, — крикнув він, і гайнув під яблуню думати свої думи.
Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче бірюзові вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли з-за спини. Дядько Ейнар був одним із небагатьох у Родині, чий талант був зримим. Усі його поганські кузени, племінники та брати, затаївшись у маленьких містечках, розкиданих по білому світі, химородили, або відьмакували, або перебивалися кровопивством, або віялися над землею мандрівними вогниками, або, посріблені місячним сяйвом, гасали вовкулаками по лісах. Вони були сяк-так убезпечені від людського ока. Інша річ — чоловік із величезними бірюзовими крилами…
Не те щоб він ненавидів свої крила. Далебі, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами безнастанно літав, адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння. Благовіст.
Але тепер він не міг літати вночі.
Декілька років тому, дещо переборщивши із червоним вином на Дні повернення додому у містечку Меллін, штат Іллінойс (там зібралася вся рідня),[5] Ейнар узяв курс на батьківщину — на якийсь перевал у Європі. «Все буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами за Мелліном. Аж раптом — наче грім з ясного неба — високовольтна опора!
Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.
На осяяну місяцем галявину під опорою Ейнар упав з таким шумом, наче то із самих небес звалився здоровецький телефонний довідник.
Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.
Ось таким чином він зустрів свою дружину.
Цього дня, який видався занадто теплим як на перше листопада у штаті Іллінойс, досить таки юна Брунілла Векслі шукала корову, що заблукала десь. В одній руці дівчина несла дійницю із лудженої жерсті і, продираючись крізь хащі, артистично прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати по лісі, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.
Він спав собі біля куща і скидався на звичайного чоловіка під зеленим наметом.
— Ой! — вигукнула схвильована Брунілла. — Чоловік! У наметі!
Дядько Ейнар прокинувся. Намет позаду нього розпустився, як велике зелене віяло.
— Ой! — вигукнула Брунілла, шукачка корови. — Чоловік! Із крилами!
Ось такою була її реакція. Звісно, дівчина оторопіла, але оскільки вона за життя ще не зазнавала кривд, то нікого і не боялася, та й побачити таку дивовижу — чоловіка із крилами! — хоч-не-хоч запишаєшся. Вона обізвалася. Через годину вони вже були друзями-нерозлийводами, а через дві вона майже забула про крила. Він, своєю чергою, якось само по собі розповів, як опинився у цьому лісі.
— Я помітила, що Ви трохи покалічилися, — сказала вона, — особливо кепські справи із правим крилом. Давайте я відведу вас до себе, заберу і підлікую його. У будь-якому разі у такому стані вам до Європи не долетіти. Та й, зрештою, кому у наш час хочеться жити у Європі?