Він подякував їй, хоча не уявляв, як може пристати на таку пропозицію.
— Я живу самітньо, — додала вона, — бо, самі бачите, не дуже вдалася на вроду.
Він наполегливо заперечив.
— Як це люб’язно з вашого боку! — подякувала вона. — Але навіщо обманювати себе, коли це насправді так. Мої батьки померли, залишивши мені ферму. Вона доволі велика, а до Мелліна далеченько, тож нема навіть з ким слівцем перекинутися.
Він запитав, чи не боїться вона його.
— Я радше радію і захоплююсь… — відповіла вона. — А можна мені…? — І Брунілла із доброю заздрістю погладила великі крила Ейнара. Він здригнувся від доторку і прикусив язик.
Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. «О Господи, а який опік простягся через усе обличчя, трохи нижче очей!»
— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?
— Ну… — почав він, і тут вони зауважили, що опинились на фермі, що, не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.
Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за мазі, за турботу, за дах над головою. Сутеніло, була шоста вечора, а до п’ятої ранку він повинен перелетіти океан і материк.
— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.
— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.
Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він втратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху зустрінуться вежі, дерева, будинки чи пагорби, його гострий зір і чутливість, що вели його крізь лабіринти лісів, скель, ущелин і хмар — все назавжди пропало тоді, коли блакитний спалах струму обпалив його обличчя.
— І як… — тихо скаржився він, — як я тепер повернуся у Європу? Якщо полечу вдень, мене побачать, і — злий жарт — ще пристрелять! Або віддадуть у зоопарк! І що за життя тоді буде?! Брунілло, що мені робити?
— Ох, — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, — ми щось придумаємо…
Вони побралися.
На весілля зібралася вся Родина. Вони то свистіли, то шаруділи у несосвітенній осінній лавині з листя кленів, платанів, дубів і в’язів; падали вниз у зливі каштанів; наче яблука взимку, бились об землю; маяли на вітровіях, запахчених трунком прощального літа. Обряд? Обряд промайнув водномить, немовби життя чорної свічки, яку запалили і загасили, а опісля — тільки легенький димок в’ється угору. Ні швидкоплинність обряду, ні його таємничість і загадковість не здивували Бруніллу — все відбувалося ніби не з нею. Вона лише наслухала приглушений рокіт крил Ейнара, що, завершуючи обряд, лунав як далекий приплив. Щодо самого дядька — то рана на його обличчі майже загоїлася, і, тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як блякне, зникає, кане у небуття далека Європа…
Йому не потрібно було особливо доброго зору, щоби злетіти вгору чи на те саме місце опуститися. Тому не було нічого дивовижного у тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки і вони разом злетіли у небеса.
Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув опівночі на хмару, що низько плинула над землею, запримітив слабку заграву і почув потріскування.
— Зірниця, — зметикував він і пішов спати.
Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.
Сімейне життя вдалося. Варто було їй лише поглянути на нього, як думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її. «Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.
А він, своєю чергою, відкрив для себе, що за її зовнішністю крилися виняткова доброта, лагідність і розуміння. Він підлаштувався під неї, змінив свої кулінарні вподобання, намагався не розмахувати крилами у домі. Його невимовно нервували побитий посуд і лампи, через те він тримався від них подалі. Та й режим сну змінився, тому що ночі тепер не годилися для польотів. Вона навзаєм пристосувала стільці так, щоби його крилам було зручно — тут додала набивки, там забрала зайву, а мовлені нею слова були саме тими словами, за які він її кохав.
— Всі ми живемо у коконах, кожен у власному. Лише поглянь, наприклад, на мене, яка я негарна, — якось сказала вона. — Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.