Тому я й написав до «Родинної газети». Написав через оте нестримне бажання ридати, що охопило мене перед усіма тими людьми. І я вирішив, що маю розповісти про своїх дітей (навіть якщо їх ніколи не існувало) і про їхні негаразди, пригадуючи історію з псом; кортіло крикнути на весь світ, що ображати тварин — це те саме, що заохочувати рабовласництво, еге ж, це те саме, просто замість рабів — собаки, корови, коні й кури. До слова (але про це я, напевно, напишу до журналу «Натуральні продукти»), я став вегетаріанцем; і сталося це тоді, коли мав рушати о першій ночі, аби ще до світу приїхати до Ренжіса й придбати м’ясо — саме лише м’ясо. Читачі журналу «Натуральні продукти» мають знати, що таке рі́зниця, що таке бійня — варто було б улаштовувати для них туди екскурсії і починати з рундуків, де за найвигіднішою в місті ціною можна знайти найсвіжіше м’ясо і найсмачніші ковбаси (скажімо, «У Лізетти» чи «Апетитний біфштекс»); потім читачів можна завести до подвір’я, де, мекаючи й мукаючи, купчаться бідні тварини — це дуже нагадує останнє зібрання родини, коли, виходячи із вантажівки, всі розминають ноги і перезираються полохливо; в одному з кутків лежить величезна купа ще теплих тельбухів, і зупиняючись саме на ній, погляди деяких тварин змінюються; деякі з бідолах прикипають до місця, і доводиться колоти їх довжелезним гаком, аби примусити йти. Далі на них чекає коридор смерті. Це вузький прохід, де є місце лише для однієї тварини, і з обох боків люди підганяють її гострими гаками, аби тварини рухались швидше. Страх густішає. Кілька місяців скотині не дозволяли рухатись, щоб наросло ніжне біле м’ясце — і нині бідолашних тварин завели до коридору смерті й підганяють; і жертви вперше й востаннє в житті змушені бігти. Я бачив, як вони підстрибують на неймовірну висоту, як люто кидаються на стіни; ці жирні тварини з ніжною шкірою раніше не мали іншого клопоту, окрім як пити збагачене молоко, яке їм щедро підливали; вони не мали іншої розваги, окрім як вилизувати (замість материнського вимені) храпу сусіда, ледве дотягуючись через ґрати. У коридорі смерті темно, наче у стайні, однак очі виблискують; це очі тварин і очі людей, і вилискують ці очі однаково: у них відбивається світло в кінці тунелю, де завдають смерті. Туди я жодного разу не довідувався. Головне, що я збагнув у цьому коридорі: тварини знають, що це кінець. І в їхніх зіницях це вилискує так само чітко, як пляма на наволочці на даху, варто лише придивитися. Однак різники ніколи не придивляються, хоча в декого з них є діти — і не уявні, як у мене, а справжні діти, яких вони зачали разом із якоюсь доброю жінкою; і ці дітки облуплять різників живцем, адже їм закортить, напевно, вчитися в університетах, і одного дня ці дітки з власної волі стануть вегетаріанцями.
Щодо мене, то я безбатченко. Почасти це спрощує життя. Себто, хочу сказати, що ніколи не мав причин скаржитися, як решта бідолашних дітей у журналах Ado чи Teens. Ну ні́чого мені туди писати — я й сам достоту не знаю, чому. Просто читаю історії підлітків, які нарікають: батьки не дозволяють курити, або гуляти, або покинути школу, або кермувати автом, або ночувати у подружки. Якось у мене виникло бажання й собі туди написати, та стало мене лише на: «Я — безбатченко». І все — баста! Бо позаяк батьків немає, то немає й проблеми, еге ж? Немає її — і все. Рухаєшся собі по прямій, точнісінько як той пес, що біг за автівкою — невидимою автівкою, зашвидкою для нього, автівкою, яку ніхто не бачив, адже, звісна річ, ніхто не помітив, як бідолашного пса викинули... Люди кричать, гукають, намагаються врятувати тварину або ж попестити замість тих, хто її прогнав, проте пес уперто вистежує слід, тримає цей клятий слід, який поступово слабшає. Але це нічого, адже цю звичку доведено до автоматизму, треба лише взяти правильний курс і бігти. Ця своєрідна омана — найпростіший із душевних станів; він не передбачає жодних думок; так далекобійник дорогою з Брюсселя до Парижа просто суне вперед — і десь у кінці на нього чекає гора мертвого м’яса, з якого вже не сочиться кров; це просто купа червоного, рожевого, білого і холодного, страшенно холодного м’яса. Саме так стають вегетаріанцями — без вагань, без варіантів! Авжеж, почати це доволі просто — лише не обертатися, не бачити очей тварин, яким судилось померти, лише не брати на себе відповідальність, залишаючись безвинним і ошатним... О, газети обожнюють подібні речі! Безвинний і вичепурений далекобійник-вегетаріанець пише про покинутих тварин і дітей, яких варто виховувати, щоб у майбутньому такого не траплялося.