Час від часу я вожу овочі й фрукти. Напрямок завжди той самий: Париж–Брюссель, іноді — до Голландії. Коли я вперше перевозив томати-чері, мене зупинили голландські митники. До того вони ніколи не бачили чері — такого продукту в їхньому реєстрі просто не було! — тож митники розгубилися. Вони не знали, куди це занотувати — до фруктів чи овочів, томатів чи вишень? Я насолоджувався, спостерігаючи за збентеженими митниками. Вони примусили нервуватися цілу валку автівок через новий продукт, досі небачений ні в Ренжісі, ні в усій Північній Європі. Із газетярами так само: вони завжди губляться, міркуючи, на якій сторінці розмістити мій лист; я для них, мов той овочефрукт — гібрид, покруч; а втім, це так зворушливо — далекобійник у рубриці «Ми любимо». Це так мужньо і водночас вразливо — запевнила мене журналістка з журналу «Ніжність», якій я розповідав про непорозуміння з коханою; журналістка мала біляве волосся й сліпучо-червоні вуста. Ото дивина — закоханий далекобійник! Саме так, певно, вона подумала, і саме тому потелефонувала мені, щойно отримавши мій сентиментальний лист. Вона сказала, що хоче поговорити про мою роботу, і якщо маю що розповісти, то я не варто соромитися. Я відповів, що не проти, але говоритимемо точно не в мене вдома, бо дружина надто вразлива і їй не вельми сподобається, коли така мила журналістка, як ви, розпитуватиме мене про особисте. Авжеж, вантажівка — це і є моє справжнє особисте життя! Щодо решти, то воно, безперечно, може з’явитися в рубриці з листами від читачів, але за умови збереження анонімності. Жодного імені, лише правильна назва, скажімо, «Розповідь далекобійника» або (для трапунку із псом) «Робота справжнього батька»; це має привернути увагу — авжеж, увагу справжніх батьків, бо я не певен, що несправжні батьки (ті, які здатні когось покинути) читають подібні речі.
Журналістка запропонувала зустрітись у барі. «У такому місці, де ви звикли бувати», — сказала вона. Певно, хотіла надихнутися, відчути на смак життя далекобійника — і дбайливо перенести його у журнал. Тож я підказав одну придорожню забігайлівку (тоді я ще й гадки не мав, що то буде День Пса, еге ж, іще той знаменний день!). Зрештою, можливо, саме через журналістку потім мені так кортіло, не криючись, плакати перед людьми, які зупинялися через пса...
Я прибув вчасно, а вона трохи запізнилася — що ж, нехай, адже це жінка! Вродлива, до речі, ще молода, років тридцяти, а може й менше, не знаю, я не маю звички вгадувати вік жінок; до того ж, Жермена, поки жила зі мною, здавалася старшою за свій вік — певно, через незмінну сигарету у кутику вуст і фарбоване волоссям (коріння залишалося чорним, а решта була пшеничного, час від часу — рудого кольору, залежно від настрою); моя ж журналістка на вигляд була як жінка, яка стежить за харчуванням і майже ніколи не курить — принаймні не при мені. Я спостерігав за нею, роздивлявся її коротке чорне волосся — вона не витрачалася на фарбування, — її ненав’язливий макіяж, джинси й недбало накинутий піджак від костюма (надто розкішний піджак для цих джинсів), а під ним — звичайна розшита мереживом футболка. Я бачив її очі — вони були також чорні, очі тварини, але не корови чи вівці, ні, значно хижіші, хоч і теплі водночас. Зненацька я відчув, що й за мною спостерігають, і тоді — як завжди у таких випадках — поглянув на себе збоку. Це дуже важливо для поглядів людей і тварин — слід розуміти, хто і як тебе бачить. Особисто мене це збуджує і водночас лякає. Бо як для далекобійника, я надто хирлявий — принаймні, досить далекий від стереотипів. Звісно, я цього не соромлюся, проте іншим від цього лячно; скажімо, Жермена взагалі ніколи не піднімала на мене очей. Дивилася на його псюгу — ту істоту навіть собакою назвати язик не повернеться; так само деяким чоловікам і жінкам не пасують людські імена. Харциз був ким завгодно, але не псом: перевертнем, джиґуном, що переводив усі статки Жермени на корм і чепурненькі зимові вбрання, на візити до ветеринарів і повідці з дзвониками; він був справжнім прихистком для бліх, яких витрушував на килими і цілісіньку ніч вичісував на нашому ліжку (часом це сухе шкрябання супроводжувало мене й у снах, сповнених вантажівок і автострад; тож зранку я знесилено вивалювався з кабіни, невиспаний, із майже свинцевими ногами, що затекли (усю цілу ніч уві сні я намагався знайти джерело того шкрябання, і не міг, адже Харциз лежав на ліжку, а не в уявній кабіні...).