— Та не може бути! — вигукував я, кліпаючи очима й ледве повертаючи спраглим язиком.— Усе це вигадки! Він просто тебе морочив...
— Аж ніяк! — твердив Чарлі.— Цей кокні всім про те розпатякав, і потім багато хто зголошувався випити з нею чашечку чаю, а вона, клята, робила все, щоб їх охмурити.— Він глибоко зітхнув.— 3 нею важче відбути, ніж одпрацювати цілий день. Можливо, тим-то її чоловік і перекинувся на гольф... Дня не міг без цього прожити.
— Але ж ти весь чорний...
— Ну то й що? Хіба в неї не було теплої води?.. Шкода лише, що їм довелось виїхати. Все місто про неї гомоніло. Воно й не дивно. Талант!
Він підштовхував мене ліктем під бік.
— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.
І завжди кінчав своєю улюбленою пригодою. Це було тоді, коли він ще тільки починав працювати і познайомився з одною удовичкою...
Згодом я пересвідчився, що все це правда. Одразу видно було, як деякі жінки дивилися на нас, а деякі жартували, що до нас краще не доторкатися, бо вугільник може принести щастя лише бездітним, хоч дев’ять із десятьох зомліли б, якби в цьому забобоні була хоч частка правди. У цих знуджених жінок були голодні очі, вони зачитувались так званими «Правдивими історіями» [2] і мріяли зустріти отих красенів, що їх показують по телевізору.
— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.
І він мав рацію.
Та ви не подумайте, що, розвозячи вугілля, ми тільки те й робили, що розважались балачками і веселими пригодами. То була каторжна праця, від якої боліли плечі, а що найгірше, я ніколи не мав спокою. Ви можете думати що завгодно, але ж навіть запеклий шахрай, і той не спатиме вночі, якщо кластиме щотижня собі до кишені два фунти нечесно зароблених грошей. І не лише тому, що це негарно, а тому, що рано чи пізно доведеться відповідати за все. Отож будьте певні, старий лис Робінсон давненько вже принюхувавсь і, нарешті, таки спіймав Чарлі на гарячому,
Я ненавидів Робінсона, а тієї п’ятниці ладен був гепнути його чим-небудь по голові та запхати в один із його власних мішків. І саме тому, що він був правий. Але ж хіба можна ладнати з напарником, не обкрадаючи хазяїна? Коли навіть тобі вистачає на цукерки, як добре мати в кишені вільні гроші — на пиво і на пластинки, що тобі подобаються, не циганячи сигарет і не плазуючи перед хазяїном, щоб він підкинув тобі в середу або в четвер якийсь там шилінг. То була чи не найнеприємніша розмова в моєму житті. Старий Робінсон, маленький і висохлий, як мумія, сердито блимав на мене очима з-під окулярів, і вони пекли моє обличчі вогнем навіть крізь товстий шар вугільного пилу, а по спині стікали патьоки холодного поту.
— Я міг би віддати вас обох під суд,— сказав він.
Я аж тремтів. Все в мені тріпотіло, мов листя під вітром, та я видушив із себе:
— Це ваше право, містере Робінсон.
— То ти признаєшся?
Я кивнув.
— Добре, хоч ти не опираєшся, як той злодюга.
Я уявив собі обличчя Чарлі, все у брудних патьоках — навіть важко було розібрати, чи то в нього піт, чи сльози.
— Він більше втрачає.
— Це так, адже в нього жінка й п’ятеро дітей. А ти вільний, як вітер. Чи, може, ні?
Старий чорт волів знати все до решти.
Я понурив голову і проказав:
— У мене мати.
— Он як,— сердито кинув він.— У тебе мати, а в нього п’ятеро дітей... А як по-твоєму, скільки ви в мене поцупили?
— Не у вас, а в клієнтів.
— Ні, не в клієнтів. Вони втратили гроші, а я — честь. її за гроші не купиш... Я все життя був її рабом. А ти ще хочеш, щоб я тобі подарував.
— Нічого я не прошу!
— Не просиш, он як... Ти б краще поглянув на себе в дзеркало.
Він мав рацію. Якби я знав, що, ставши перед ним на коліна, ще можу чимось зарадити, то не вагався б жодної миті. Навіть лизав би йому черевики. Та тепер це вже було непотрібно. Адже він вирішив усе ще до того, як я переступив поріг.
— Гаразд,— сказав він.— Я не стягну з тебе нічого, бо ти й за рік стільки не заробиш. Якби ти не був таким шмаркатим щеням, то я подав би на тебе в суд. А так не хочу, щоб мене потім мучила совість. Отож — геть звідси!