Так от, хтось десь проговорився, і все мало не пішло шкереберть. Ми вибігли із школи і кинулись до напівзруйнованих будинків, де були сховані боєприпаси. Носач на ходу обернувся і гукнув:
— Он скільки їх збіглося на витрішки!
Вся школа товклася у дворі й за ворітьми. Ото було збіговисько!
— Кепські справи,— мовив я.— Тепер він здогадається. Давай плюнемо на все.
— Стривай, він ще в нас поскаче,— сказав Носач.— Ти що, злякався, Красунчику?
Я мало не заїхав йому в пику. І то був єдиний раз, коли йому вдалося назвати мене цим прізвиськом безкарно. Мені це добре запам’яталось. Я почував, що ми чинимо зле, і, може, саме через те не дав йому ляпаса, а лише сказав:
— Гаразд, починаймо.
І ми почали.
Коли я зайняв своє місце в під’їзді, мене кинуло в піт. Я й досі пам’ятаю, яке у нього було обличчя, коли ми відкрили вогонь. Я знав наперед, що він тікатиме. А мені саме цього й не хотілося бачити. І особливо його обличчя, коли він побіг.
Один із хлопців стояв нагорі біля вікна, він потім і розповів мені, як усе почалося. Він бачив, як старий Керрезерс-Сміт бадьоро вийшов з портфелем, тішачись наперед довгою відпусткою і зовсім не помічаючи незвичної тиші навколо. Той хлопець казав, що старий вийшов за ворота і пройшов кроків із двадцять вулицею, як раптом щось ударило його в спину. Він обернувся. Учні спокійнісінько розгулювали по подвір’ю, тільки повільніше, ніж звичайно. Кілька хлопців, які йшли за ним назирці, одразу ж повернули назад. І даремно. Старий К.-С. збагнув, у чім річ.
Йому стало зле. Один раз він трохи сповільнив ходу — мабуть, хотів озирнутися, та гонор не дозволив. Той хлопець розказував, що він весь зіщулився,— певно, добре злякався. Пройшовши ще трохи, бідолаха не витримав. Хлопець казав, що він обернувся й підняв руку з портфелем,— може, хотів махнути учням, щоб розходились. А з ними скоїлося щось дивне. Я потім бачив таке ще кілька разів, але не хотів би більше бачити. Вони оскаженіли й не знали жалю. Той хлопець божився, що коли К.-С. рушив далі, на ньому лиця не було. Він злякано озирався, дивився на двері й вікна, та не на тих напав. Ніхто й носа не виткнув. Він не бачив нас, але скрізь відчував нашу присутність. Якби не дротяна сітка навколо трека, він кинувся б бігцем од цих мовчазних будинків. Але мусив іти далі, бо іншої дороги не було.
Тяжко бачити, як доросла людина рятується втечею. Хай навіть це негідник і ти його ненавидиш. Все одно тяжко. Та не я перший кинув у нього гнилим апельсином. А коли і я, то скорше в самого себе, аніж в старого К.-С. І все ж таки кинув.
Тут усі наче з цепу зірвались. Тепер уже ніхто не ховався. Хлопці шпурляли в нього гнилі фрукти й усе що попало та раділи мов навіжені. Я й досі не знаю, чому їм од цього ставало легше, хоча тепер певен, що бідолаха К.-С. був так само непричетний до цього, як, приміром, і моя стара.
Кидали влучно. Через хвилину він весь уже був у патьоках від розквецяних апельсинів і помідорів. Старий кинувся навтіки, і тут на нього посипалась злива ударів; він зупинився, хотів щось сказати, потім упустив портфель і затулив обличчя руками. Він уже не тямив, що робить. А на нього й далі сипався град всілякої погані.
Він упав на коліна. Потім підвівся й побіг. Уся ватага метнулась навздогін, і я теж подався за ними, сподіваючись, що ніхто не наважиться підбігти близько до нього, і це було справді так. А він летів мов ракета. Хлопці кричали, свистіли. Підібравши поли, старий шугнув у глинище, але зачепився і впав сторч головою. Всі притихли й мовчки дивилися на нього. К.-С. скотився на дно і лежав нерухомо. Потім заворушився й підклав руку під голову. Чи то він дрижав, чи так важко дихав, чи плакав — не знаю. Я не бачив його обличчя.
А потім підійшов пес і почав обнюхувати його. Помісь тер’єра з дворнягою. Обнюхав з ніг до голови. Дійшовши до шиї, став лизати. Певно, був голодний.
Старий лежав тихо і не відганяв його.
І тоді всім стало раптом соромно чи, може, лячно.
— От ми й провчили його,— сказав Носач.
— Буде пам’ятати,— докинув Мишеня Хоул.
Ніхто більше не сміявся.
— Гаразд, хлопці, катайте звідси,— скомандував Носач.
Йому не довелось повторювати. Лише ми з Носачем та ще кілька заводіяк сіли навпочіпки і кілька хвилин дивилися на старого. Та він навіть не поворухнувся. А собака все лизав йому шию, а тоді взявся до лиця. Тоді К.-С. підвівся й пошкандибав до найближчих будинків. Собака подавсь за ним. Вони й не глянули на нас. Інакше я, мабуть, не витримав би і втік. Навіть коли б на мене глянув тільки той дворняга.
Решту мені розповів Носач. Коли старий К.-С. підвівся й пішов, ми вирішили, що нам більше нічого там робити. Лише Носач не схотів іти. Тоді ми пішли без нього. Не знаю, що він сподівався побачити. А далі було ось як: старий К.-С. постукав у перші ж двері й попросив напитися. Носач казав, що його впустила одна з тих бабег, яких у нашому місті розвелося, наче мух. Вісімнадцять стоунів [6] ваги, туфлі ледве на ноги налазять, з місяць, певно, не милася, у засмальцьованому чорному платті. Мабуть, вона його почистила й пригостила чаєм, та йому, видно, все те було байдуже, бо Носач так і не бачив, щоб він звідти виходив.