— Учителем. І тепер викладає в нашому місті. Побачить мене десь на вулиці — і шмиг на протилежний бік. Та від матері він так не тікає. А що їй з того?..
— Але ж...— почав був я.
— Знаю, що ти збираєшся сказати: якби його мати була моя сестра,— той прізвище він мав би інше. Помиляєшся. Вона мені сестра, і все одно його прізвище Флек... Може, саме в цьому причина.
Деякий час ми мовчки дивились один на одного.
— Ну, годі вже, запускай дробарку,— сказав він нарешті.— А над усім цим добре подумай. Іноді прізвище може завдати людині багато горя.
Ми запустили дробарку, та я весь час думав — які ж бо химерні іноді приходять думки! — а раптом наш Керрезерс-Сміт той самий Флек, лише під іншим прізвищем? Коли це так, то зрозуміло, чого він тоді тікав. І, вибравши хвилинку, я запитав:
— Джордже, а яке прізвище він собі взяв?
— Ти що, знаєш його?
— Можливо.
— Ти думаєш, я тобі скажу? Ні, друже! Треба хоч од цього його вберегти.
— Часом не Керрезерс-Сміт?..
Очі його знов збайдужіли.
— Можеш запитувати хоч до судного дня, я тобі не скажу.
Та трохи перегодя він запитав:
— Яке ти згадав прізвище?
— Керрезерс-Сміт.
— О, ні, він хоч і честолюбний, але не настільки[7],— сказав Джордж.— До того ж у нас тут тих Смітів хоч греблю гати.
Більше я не зміг витягти з нього жодного слова. Мені деякий час так і кортіло з’явитись на «Звалище», підійти впритул до Керрезерса-Сміта і шепнути: «Привіт, Флек...» Просто так, щоб побачити, як він скипить. А ще — аби пересвідчитись, чи це справді він. Потім я плюнув на це. Хіба ж мало я вже бачив отих мертв’яків! Іноді думаю: а як би я почував себе, коли б змінив прізвище? Скажімо, став би величатися Тоні Кертіс[8]. Мабуть, як той арештант, що його випустили під слово честі. Тікати — ганебно взагалі, а особливо коли тікаєш од власного прізвища. Хай навіть це буде Флек. Та й що поганого в ньому? Просто він усе це вигадав. Мабуть, таки доволі, бідолаха, натерпівся.
2
Ватага наша потроху зростала. Вже було чоловік п’ятнадцять, хоч рідко коли збиралися всі, а неприємності, як на гріх, траплялися саме тоді, коли нас було мало. Правда, не так-то вже й часто вони траплялися. Як-не-як, а бійка в «Рідженті» багато чого навчила і нас, і наших супротивників.
Відтоді ми не потикалися за межі свого району. На околиці теж було небезпечно, і ми намагалися триматись ближче до центру, де завжди знаходили собі якусь розвагу. Часом ми навіть потроху випивали, коли в когось були гроші, разів зо два на тиждень ходили в кіно, а решту часу стовбичили біля молочного кафе або просиджували в старій ливарні, де був тепер наш штаб. Суботніми вечорами ходили на танці. Нудьга, та й годі.
Зате ми хизувалися своєю уніформою — діагоналеві штани, черевики на грубезній підошві, непромокальні куртки й вузенькі червоні краватки. Про одежу ми вже аж надто дбали. Все це було пусте зазнайство, але Носач і слухати нікого не хотів. Він був рішучим поборником дисципліни. «Все має бути як належить, а як ні — то...» Правда, мені він ніколи й слова не сказав, бо я завжди стежив за собою. Ми з ним навіть заприятелювали, хоч між нами завжди була деяка відстань.
Мені подобалось його почуття гумору. Крім того, я не раз бачив його під час бійки і поважав за хоробрість. А він без мене просто жити не міг. Вигадував усілякі плани, а я розробляв їх аж до найменших дрібниць.
Він завжди вмів орієнтуватися на ходу — пригадуєте, в «Рідженті», як він усе розібрав, наче по нотах? — а стратегічні плани розробляв йому я. Узяти хоча б наш штаб. Спочатку довелось його умовляти, та я наполіг на своєму. Там була стара комора, ми її підмели й приладнали замок. Притягли туди Носачеві стіл і стілець. Решта сиділи на ящиках від апельсинів. У нас навіть був старий патефон і сила пластинок, що їх ми позичили, випросили або просто вкрали. Пластинки були паршиві: якісь типи видавали пісні двадцяти- чи тридцятилітньої давності, і ми їх ставили тільки задля сміху. Ось, скажімо, «Емі, чарівна Емі» — про жінку, яка перелетіла Атлантичний чи ще якийсь там океан і побила всі рекорди. Та були й інші, з південних штатів, наприклад, Луїс Армстронг, Фете, Уоллер, Джеллі Ролл Мортон, брати Мілзи тощо. Ми любили старий добрий джаз. Могли сидіти, обіймаючи коліна, хоч до ранку, особливо коли вдавалося роздобути кілька пляшок пива й сигарети. Чудові то були вечори. Можливо, навіть найкращі в моєму житті.
Але всьому буває кінець, і він настав. Не відразу, звичайно, а поступово. Підкрався, мов кіт до горобців. Та це рано чи пізно мало статися. Я хочу лише сказати, що кінець насунувся трохи передчасно. Спершу Носач пішов працювати на консервну фабрику, хоч від цього ще нічого не змінилось. Але тепер у нього завелися гроші, і він міг кожен божий день випивати. А одне тягло за собою інше.