Я пробував читати, поклавши поруч себе кишеньковий словник, і відшукував там незнайомі слова, хоч часто не розумів і пояснень або надто швидко стомлювався, бо мусив щоразу туди заглядати. Якось мені треба було знайти шість слів в одному реченні, і все одно я нічого не второпав. Чорт забирай, ніде нема ясності, а найменше її в словах.
Та це була не єдина перешкода. Я вже багато бачив і пережив, але не встиг ще, так би мовити, перетравити свій досвід. Зовні у мене ніколи не було жодних болячок, а от усередині виникли нариви, які проривалися й вибухали, як вулкани. Мене ніс ураган, ніби потопаючого моряка, що ухопився за уламок судна і навіть не певен, чи варто за нього триматися.
В цей час для мене єдиною корисною річчю була ванна. Ми завжди бігли до вбиральні — чи хай уже буде до туалету, якщо вам так більше подобається,— і вмивались над раковиною... а милися раз на тиждень, в цинкових ночвах, спершу до пояса, а потім нижче. Я пригадав, як хороше було лежати в ванні у Стелли, і запропонував зробити й у нас таку. Моя стара і Гаррі погодились; ми купили уцінену ванну, тоді колонку, і все зробили своїми руками — колонку поставили за суботу й неділю, а потім у вільні години встановили ванну. Гаррі був мастак на всі руки — коли я дивився на нього, мені навіть ставало соромно за себе.
— Не поспішай,— казав він, коли я, захопившись, брався за все одразу.
Гаррі все умів, бо в нього були золоті руки. Коли моя стара пливла за течіею, то він був господарем свого часу, у нього все аж кипіло, так і витанцьовувало. Час підкорявся йому, і Гаррі став у моїх очах справжнім героєм.
Він трохи нагадував матросів із «Шкіпера» або «Блукача» [9] які за п’ять, а то й десять років анітрохи не старіють. Плину часу він не боявся й вірив, що помре швидкою і легкою смертю. А от я чомусь завжди рахував і тепер рахую кожну хвилину. У мене є годинник, та мені він ні до чого, адже я, навіть не дивлячись, завжди знаю, котра година. Час тече, наче вода крізь щілину, або капає, мов з крана; я завжди його відчуваю, і це кидає мене у відчай.
А життя тим часом ішло своїм звичаєм. Сталося так, що перший, кого я побачив на фабриці, був Мік Келлі. Він зустрів мене привітно, ніби ми ніколи й не ворогували, і одразу пояснив чому:
— Коли б не ти, мені б не уникнути пекла...— І то таким тоном, як ото, буває, кажуть: «Коли б не ти, я спізнився б на автобус».
— Не розумію.
— Я вбив би того гада.
— Та що ти?!
— Серйозно. Я знав, що він затіває цю бійку — адже він усім хвалився,— а коли побачив його, сталася дивна річ...— Я терпеливо чекав, а він наморщив свій цапиний писок.— Ми з ним помінялися місцями. Я тоді не хотів устрявати в бійку, знав, що наш пастор розсердиться, а потім — от чудасія! — опинився в його шкурі.— Тепер я поморщився.— Їй-право,— сказав він.— Я був уже не я, а він, і він же мене й лупцював.
— Виходить, що ти сам себе бив?
— Це, звичайно, дурниця, але так воно й було.
— Кажеш, місцями помінялись?
— Цілком можливо, хоч я й залишався сам собою.— Я вже нічого не міг второпати. А він розмахував кулаком.— Щоразу, як я його бив куди попало, у мене не тільки боліли кулаки, а й ті місця, куди я влучав. І мені навіть було приємно: адже бив він, значить, мені нічого було турбуватись. З глузду з’їхати можна, але тут, хвалити бога, підоспів ти і припинив смертовбивство. У мені сидів чорт, і я неодмінно вбив би його, якби не ти.
Я здивовано втупився в нього. Він запевняв, що одночасно вселився у два тіла, а зовні не було помітно; і цей унікум, з яким сталося таке чудо, буде так само нидіти на фабриці, а колись пошле свого старого до біса й ожениться. Не знаю чому, але мені було дуже прикро.
З дядьком Джорджем мені так і не випало більше поговорити. Бачив я його частенько, іноді з тіткою Мері, іноді самого, і хоч він завжди йшов, задерши носа, вигляд у нього був такий, ніби він наклав у штани.
Вряди-годи його ім’я з’являлось у газетах, і тоді моя стара казала:
— Він колись великою людиною стане.
Та він не став великою людиною і ніколи не стане. Переконувати мою стару було марно, та коли б я міг, то сказав би їй, що він, бідолаха, і тепер сидить у в’язниці, бо його засудили довічно. І що найгірше — сидить в одиночці.
Зате я зустрівся із старим Флеком. На той час я вже цілий вік працював на сардинній фабриці, і ми давно встановили ванну, і історія з Мілдред геть забулася, а разом з нею і та злощасна субота, коли я підходив до будинку Стелли й побачив там вивіску: «Продається». Власне кажучи, скінчилася та пора мого життя, про яку я вам розповідаю. Я знову взявся до читання. Полюбив вірші Уїтмена. Іноді потрапляв на очі вірш «Я виріс з колиски, де солодко спиться...» — і мені чомусь ставало сумно. Мене постійно щось тривожило і тому навіть почало дратувати тихе й мирне життя моєї старої з Гаррі; вони надивитись не могли одне на одного і тільки це й робили, коли їм здавалося, що я не бачу. А я страждав, тому що в мене нічого подібного не було, і, як то кажуть, для заспокоєння, часто вечорами тинявся вулицями. Отак одного разу й опинився в Елсвіку, де мешкав бідолаха Джордж. Це одна з отих довгих вулиць, що виводять на Скотсвуд-роуд,— під’їзди там завжди розчинені навстіж, східці голі, а де будинок уже почав руйнуватися, видно шматки шиферу.