Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому з’являються в його алкогольній прострації й витягують його звідти. Знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а другим, як би це пояснити,– другим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте. Одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку й починає відповзати в напрямку проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки й лотерейні квитки. Підповзає до проходу, зводиться на ноги й нерішуче суне вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення й обвисає на ньому зовсім без сил— не впасти на трибуну й не придавити вболівальників яких-небудь. «Якщо впадеш, потрібно буде вибачатися, спілкуватися з кимось, щось говорити, і тоді всі відразу відчують, як погано в тебе пахне з рота, й відразу здогадаються, що ти пив. Так що головне— ні з ким не розмовляти й ні до кого не звертатися, а якщо впадеш— обов’язково з тобою хто-небудь заговорить, не відкрутишся. Потім скажуть, що в тебе так із рота погано пахне. Точно внюхають, тільки почнуть говорити. Навіть якщо відвернутися й говорити вбік— усе одно внюхають. Хіба що сильно відвернутися й так говорити».– «Що говорити? Що потрібно говорити, щоб вони не дізналися? Що я повинен сказати?»– «Скоріше, а то помітять. Скажуть що-небудь».– «Що скажуть?»– «Скажуть: чому мовчиш? Не кричиш?»– «Чому я не кричу? Потрібно кричати, інакше вони помітять, що в мене погано пахне з рота. Скажуть, що в мене погано пахне з рота, тому що я не кричу, або подумають, що я п’яний, бо я не кричу. Що я маю кричати? Що я маю кричати? Ну що, що я маю кричати? Треба спитатись у кого-небудь. Треба відвернутися й спитати або відвернутися й закричати, тоді ніхто нічого не помітить. Однаково не помітять— такий шум стоїть. Добре, я крикну щось убік. Ніхто не почує, як у мене погано пахне з рота, але всі помітять, що я кричу. Значить, я не п’яний. Нормально. Це я нормально придумав. Тільки що крикнути? Ну, що ж мені крикнути? Що вони всі кричать?»– «Про суддю».– «Про суддю тільки крикнути вбік, щоб не почули і щоб помітили. Якось так потрібно крикнути й обов’язково про суддю, тоді буде нормально»– і тут наш форвард вивалюється сам на сам із воротарем і б’є, просто хуячить з усієї сили, кілька тисяч мокрих уболівальників завмирають, затамовують, можна сказати, подих, і тут за їхніми спинами у вологій тиші розпачливо лунає:
– Еееееееееееееееей!!! Тииииииииииииииииииии-иииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!
І мокрі вболівальники в ближніх секторах зачаровано повертають голови й бачать там Собаку Павлова, старого доброго Собаку Павлова, якого тут знає кожен собака, себто кожен сержант із рацією, він зовсім знеможено обвисає навколо залізного кріплення, повернувшись до трибун— назовімо це спиною,– і протяжно виє кудись у нікуди, чи як це назвати.
«Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився із існуючим несправедливим станом речей і з повсякденними найобками з його боку. Тому що ти не збираєшся до кінця своїх днів вгризатися в чиєсь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, урешті-решт, маєш що сказати, якщо б тебе хтось запитав про найголовніше. Так що цього вже достатньо»,– думає Собака. Точніше, він, звісно, у такому стані нічого подібного не думає, але якби він міг зараз думати, то, мені здається, думав би саме так. Тому він починає лізти вгору балкою, яка підпирає дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу й засохле пташине лайно. Притискаючись до прохолодної труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залізній конструкції, залізає якраз понад голови сержантів, котрі про нього на якийсь час забули, понад голови всіх своїх мокрих і п’яних знайомих, скільки їх тут є, понад щасливі голови Вови і Володі. Їх він і впізнає й зупиняється якраз над ними, розглядає їх згори, думає: «О як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох підійняти сюди». І він тягне до них руку і щось їм говорить, навіть не помічаючи, як погано в нього пахне з рота. І тут наші вколочують м’яч, і мокрі горлянки ревуть— «Вау-у-у-у-у!!! Вау-у-у-у-у!!!»– ревуть вони, і від цього реву сотні й тисячі сонних голубів зриваються зі сну й вилітають, мов снаряди, зі своїх сідал, устелених пір’ям, землею і лотерейними квитками, вилітають хвилею під мокре небо, і ця хвиля б’ється об Собаку Павлова, і той не втримується і летить униз, пролітає свої кілька метрів і смачно ляпається на лаву, поряд із Вовою і Володею. Ті врешті згадують про свого товариша, повертаються до нього й бачать його поруч, як і має бути.