– О, Собака!– кричить Вова.
– Собако, ми забили!– кричить Володя.
– Здорово,– говорить Собака й посміхається. Уперше за останні три дні, до речі.
Вова і Володя не наважуються показати свої документи, тому до госпіталізованого Собаки їх не пускають. Вони пояснюють, що друзі, навіть родичі йому, далекі, та все-таки родичі. Але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитися треба, і вкладають його— п’яного й сонного— на ноші, а по тому запихають до «швидкої». Чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не п’яний. Це його й рятує— його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», записує його координати, лишає йому номер свого робочого телефону і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них у відділок для подальших лабораторних дослідів, там вони і з’ясують, що це за Гагарін наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих уболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею— оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п’яних санітарів і апарату штучного дихання, який, до того ж, і не працює, точніше ні— він працює, але ніхто не знає як.
До ранку Собака обригує всі простирадла, якими його було обгорнуто, і викликає різку відразу з боку медичного персоналу. Чергові медсестри намагаються кудись додзвонитися, знайти тих далеких родичів, котрі хотіли цю наволоч забрати ще там— на стадіоні, але номера телефону ніхто не знає. У Собаки з усіх документів знаходять лише ветеранське посвідчення, видане на ім’я Павлової Віри Наумівни. Усі розглядають це посвідчення— потріпане та обгоріле по краях,– але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Віру Наумівну не тягне. Вони про всяк випадок ще дивляться по картотеці і з подивом з’ясовують, що, згідно з їхніми записами, ця сама Віра Наумівна ще три з половиною роки тому Богу душу віддала. «Але в цих картотеках таке трапляється»,– говорить старша чергова медсестра. Повністю прийняти, що перед нею таки не Павлова Віра Наумівна, а якийсь неідентифікований уйобок, вона відмовляється. Тож на ранок вони видзвонюють водія зі «швидкої». Той щойно відпрацював зміну і з цього приводу цілу ніч пив, тому про Собаку зрозумів не відразу. Сказав, що ніякої такої Віри Наумівни він учора зі стадіону не привозив, божився, що одружений і що з дружиною в них усе гаразд, навіть секс інколи буває, коли він не на зміні, ну, але врешті зрозумів, про що йдеться, й видав медсестрам номер телефону сержанта, який цікавився вчора подальшою долею підібраного ним Собаки.
Медсестри кидаються телефонувати сержантові, говорять, що, мовляв, біда, товаришу сержанте, у нас тут лежить обриганий недоносок. «Який-який?»– з ранковою бадьоринкою в голосі перепитує сержант і тут-таки починає записувати. «Записую,– каже він,– об-ри-га-ний, ну-ну?»– «Ось,– продовжують медсестри,– мало того, що обриганий, так він ще й без паспорта».– «Так-так-так,– відповідає на це сержант,– не так швидко— ма-ло-то-го-що-об-ри-г…– Слухайте,– раптом питає він,– ну, а мені то що, може, в нього струс мозку?»– «Немає в нього,– кажуть сестри,– ні струсу, ні мозку, він узагалі якийсь дезертир, ходить з чужими документами».– «Ага,– радіє сержант,– з чужими».– «Ще й обригав нам тут усе»,– не можуть заспокоїтися сестри. «Ну, ладно,– суворо говорить сержант,– тягніть-но його до нас, але скоріше, у мене о дев’ятій зміна закінчується, а напарник мій із ним тягатися навряд чи захоче— у нього тиск».– «Ясно,– кажуть сестри,– тиск».