Бандити, стоячи перед ватажком, крадькома перезирнулись.
Мар’яна в супроводі кота перейшла встелену бруківкою вулицю, яка в таку годину спорожніла й ховала в собі лиш відгуки дня, що заглибилися вже у пісок, м’який і теплий, нагрітий впродовж дня трамваями, автомобілями й шурханням підошов. Це було перекриття між першим і нульовим, підземним, поверхами міста. Хоча, мабуть, для мешканців андеґраунду поверхня, якою просувалась Мар’яна, була таки підлогою між землею й небом, другим рівнем, який був небезпечнішим, проте обіцяв більше скарбів, їжі, щастя.
— Не йди, — почула Мар’яна позаду себе голос наче якогось свого неіснуючого коханця, з яким вона оце щойно посварилась, і тепер він благав її залишитися.,
Жінка спинилася і рвучко озирнулась — нікого. Тротуари порожні, високо над бруківкою світить самотній ліхтар; лише дерева обабіч дороги приховують під кронами насичену чорноту. Може, звідтам?..
— Потанцюй зі мною…
Ні, це ближче… Ноги Мар’яни починають тремтіти, вона лякливо озирається довкола і в круговерті не бачить нічого, лише озирається, і вже танцює, виписуючи вайлуваті па по бруківці. Рудень лякається, забігає в чорноту між деревами, а Мар'яна, нічого не розуміючи, хоче спинятись, але голос зовсім поруч каже:
— Отак, добре… Візьми мене за руку, — вона скрикує і, наче сліпа, починає обмацувати розчепіреними пальцями повітря. — Другу руку на плече, — продовжує незнайомець, що своєю невидимістю, невловимістю доводить Мар’яну до шалу, але не чуттєвого, а сакрального, дикого, вона готова вже тікати, верещати, божеволіти, та натомість відчуває, що рухи приносять їй полегшення, звільнення від такого неґраційного фіналу, і жінка, закусивши губу, мовчки танцює, намагаючись чомусь попасти ногою саме на середини бруківок, на квадратики, у русі зі своїм уявно-реальним партнером, який дихає рівно, однак, невпевнено. Вона якимось дивом відчуває його рухи, сама подібна на великого нічного метелика, що б’ється в шибку його чіткого голосу: — Так-к, ще раз… поворот, чу-дово, два кроки, два… ще два, те-пер на-зад… — вона танцює! Танцює!! Помахи крилець… її страх переплітається з його манерою, страх і чуттєвість — хіба це не одне й те саме? В обох випадках нам належиться померти, чи не так? — Р-раз… р-аз… — на мить їй здалося, що голос відокремлюється звідкілясь від дерев, точніше, від мороку в їхніх кронах, він дотягувався промінням до неї, лоскотав волоски на її шкірі, і коли вона отямилась, зрозуміла, що танцює вже на краю круглого отвору посеред бруківки — каналізаційного люку без кришки («він хоче скинути мене в люк!!!»), і Мар’яна спинилась, похитуючись, балансуючи на стоптаних підборах, стоячи на металевій дужці, наче на задній стінці годинника, панічно боячись провалитися в його механізм.
Вона повільно обійшла навколо цього отвору туди, вглиб, і вітер ворушив її волосся та настовбурчував пухирці гусячої шкіри. Лише таксисти, що знають місто, як свої п'ять пальців, як свою квартиру, дивуються й перешіптуються, граючи в карти. Вони бо чудово знають, що в цьому світі нам належиться лиш те, що ми можемо бачити. Усі ми таксисти у наших…
Вільним почуватися можна хіба після ув’язнення. Ситим — після їжі. Живим — після смерті. Інакше це все тобі не потрібне.
Мар’яна почувалася вільною, окриленою, заходячи у своє подвір’я. Була, певне, середина ночі, вікна в будинку темніли. Мар’яна штовхнула рипучі двері парадного, і дух, що долинув звідтіль, здався тепер їй не огидним, а звичайним, природним — запахом села, землі. Високо вгорі хтось кашляв. Це було далі, ніж її другий поверх: або глибше — за дверима, або ж вище — десь на горищі.
Жінка, сторожко зазираючи поперед себе, пішла наверх. Між першим і другим поверхами вона спинилась: на стіні, зачеплений за жовту газову трубу, висів чоловічий ремінь з блискучою пряжкою. Мар’яна придивилась уважніше і в непевному світлі тьмяної жарівки завважила, що ремінь звисає таки не з труби, а вище над нею перекинутий через покрученого, сухого, застиглого удава з потрісканою перепеченою шкірою. То був корінь або гілка дерева, що росла просто зі стіни, обваливши чималий шмат штукатурки. Але ж подивіться на щенят: їм ніхто не розповідає казки, а вони є грайливі та веселі, і лише коли стають дорослими, починають сумувати й гавкати, усвідомлюючи, що втратили любощі й безтурботність дитинства, і вони не здобувають шмат їжі виснажливим полюванням, а отримують його за гавкання?.. Тобто, за службу… Собаки для радості…