Мар’яна відлинає від вікна, і протяг відносить її, наче ранкову мару, наче клапоть туману, блідий та відлякуючий, і несе до дверей, і далі — сходами вниз, на вулицю (вогку й сіру), де вона зливається з туманом, в якому так само пливуть і хитаються обриси її каштану; вона прямує до нього з однією метою: заплющити очі й відрахувати кроки до парадного… Що ж, дивуватись нічому: їх лишається двадцять шість — всього на один більше… Вона вертається і рахує кроки ще раз. Двадцять п’ять. Усе на місці. Та внутрішній голос, що тепер відчувається ясніше, ніж звичайно, такий, що й не подібний на голос, а значно швидший, мов музичний пасаж у темпі «віваче», мов поштовх, що зрозуміти можна: «Але-ж-ти-в-дитинстві-кроки-маленькі-маленькі-маленькі…» Значить, тепер відстань до дерева більша?..
…Скажіть, Олено Степанівно, а якщо дерева виробляють кисень, то звідки він береться взимку, коли листя нема?..
— Від інших дерев, Мар’янко, які по той бік екватору, або… або нам вистачає того кисню, що вони виробили за літо…
— Гуляєте?
— Гав… Гав-гав-гав-гав… гав…
— Архар!!
— Ні, — жінка побачила хлопця з дитинства, що тепер виріс і мав уже сам двійко дітей, хоч і гуляє з собакою в цьому тумані о п'ятій ранку (хлопець — коси — боляче, хлопець — це боляче).
— Ні? — здивовано.
— Гав…
— Архар! Харя…
— Ти не пам’ятаєш, оцей от каштан… то під ним ми колись бавились?..
— Та, — силует чоловіка повертається й дивиться на силует дерева, оповитий туманом, під яким рухається, копошиться коричнева шкіра розпливчастого ротвейлера. — Ніби той… Тут одне дерево росло.
— А що не так? — запитує Мар’яна.
— Що? — чоловік повертається обличчям до неї.
— Ти не помічаєш?
— А!.. — він сміється, згортаючи в складки обабіч рота синювату неголену шкіру щік. — Будинок трохи лівіше стояв — дрейфує! — «Ти ба, і він бачить…»
— Ти знаєш, Мáрко, все ж на світі не стоїть. Навіть континенти рухаються…
— А мені здається, то, Вітю, дерево.
— Може, — знизує плечем, — Архар, твою мать! Знову на мусорник поліз!..
Чоловік — дерево — тиша.
Туман розсіюється. «Чому, навіщо він тут відлюдьком із собакою ходить? — думає Мар’яна, вертаючи додому. — То треба йому чи собаці? Цей ранок?.. Цей каштан?.. Я сама…»
Тремтячими руками жінка відчиняє дверцята шафи у своїй кімнаті й, закусивши губу, добуває з її глибини вішак із чоловічим костюмом: під піджаком — сорочка з дрібним малюнком, краватка, зав’язана вузлом — тільки одягти й затягнути; дістає коричневі шкіряні туфлі сорок третього розміру, нарешті, із верхньої полички — старомодного капелюха з сіро-блакитною стрічкою. На піджаку зліва — кілька медалей, значок «відмінник військово-спортивної підготовки», два ордени. Мар’яна важить їх у долоні — пальці тремтять ще дужче, вона шурхає по рельєфу нагород, відчуваючи в тілі солодкий трем і напругу. Уже накручує ручку підривної машинки мінер часів Другої світової у напахченій потом жовто-зеленкавій гімнастерці; уже натягує тятиву мускулястий лучник, солодкаво дивлячись у ціль; вона бачить, як грозові хмари труться одна об одну, мов коханці, мов пасажири в переповненій маршрутці.
Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…
Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! — жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса — свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)
Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка швидко скручує косу у вежку на маківці, прагнучи закріпити її шпильками — падають під шафу, нахиляється, шукаючи, — волосся видно ззаду між стегон — у зачинені двері шкряботить й нявкає Рудень. Мар’яна знає, що, коли його не пустити, він нагидить. Її руки тремтять ще більше, і незважаючи на те, що в кімнаті прохолодно, жінка відчуває спеку-спеку-спеку… Він хоче увійти, це ж як соромно… він же ж десь гуляв, чорт!.. Дзвонить телефон. Коса падає Мар’яні на спину, жінка швидко хапає з шухляди сімейні труси й надягає, однією рукою хапаючись за клямку і впускаючи кота, що не хоче входити, а лише з інтересом зазирає. Телефон продовжує теленчати, Мар’яна вибігає в коридор, шпортається через кота, хапає слухавку: