— Неможливо придумати машину, котра діяла б самостійно! — затявся на своєму Клоріндо.
— Неможливо? Такого слова нема в Автоматії.
— Зізнайся, ти просто хапаєшся за будь-яку зачіпку, аби тільки не визнавати мого винаходу. Я тобі не вірю!
Мудрос іще дужче спохмурнів, та в його очах було більш суму, ніж невдоволення.
— Вір мені, Клоріндо, — мовив він. — Наука здатна творити таке, про що ти навіть не підозрюєш.
— Ти прискіпуєшся до мене! — закричав Клоріндо, мало не плачучи. — Я вважав тебе за найпершого мудреця Автоматії, а ти злий і заздрісний. Так, так, ти заздриш мені, заздриш моєму винаходові!
— Дуже шкодую, але тепер я змушений показати тобі, що ти помиляєшся, — відповів Мудрос, неохоче натискуючи одну з кнопок.
На стіні засвітився величезний екран, і Клоріндо побачив незнайому лабораторію, а в ній з десятеро якихось дідуганів, котрі не зводили очей із сплячого хлопчика. Клоріндо здалося, що ніби він знає хлопчика в ліжку, хоч фільм, судячи з усього, був дуже давній. Через поганий звук доводилось напружувати слух, щоб розібрати слова людей на екрані, та й дідугани розмовляли слабкими, тремтячими голосами.
— Іншого виходу в нас нема, — промовив один із них.
— Спробуємо, — погодився другий і розбуркав хлопчика. Прокинувшись, той сів, протер оченята. Всі позирали на нього вичікувально. Хлопчик спустив ноги з ліжка, підвівся, привітався з дідуганами й попросив їсти.
Перед ним поставили тацю із сніданком. Хлопчик їв, а старі не зводили з нього очей, неначе перед ними відбувалося чудо. Хоча сніданок — звичайнісіньке печиво та кава з молоком.
— Ось вона, втіха! — вигукнув один.
— Так, — підхопив інший. — Наша остання втіха.
Мудрос натиснув кнопку, екран згас, і в залі знов запанувала півтемрява.
— Що це означає? — спитав Клоріндо. — Я нічогісінько не второпав. Правда, цього хлопчика я вже ніби десь бачив, він когось нагадує мені.
Мудрос натиснув чергову кнопку, і прожектор висвітив його обличчя.
— Це ти! — впізнав Клоріндо. — Ти в дитинстві!
— Так, — підтвердив Мудрос. — Цьому фільмові понад півсторіччя.
— Але при чому тут мій винахід?
— Ти й досі не збагнув? Я вирішив показати тобі, наскільки він недосконалий. А ті старі, яких ти бачив на екрані, справді великі винахідники.
Що мав на увазі Мудрос і чому в його очах з'явилося стільки болю?
— Що вони винайшли? — спитав Клоріндо.
Мудрос відкинувся на бильце крісла, наче хотів злитися з темрявою.
— Вони винайшли мене.
Стоячи посеред зали, яскраво освітлений прожектором, Клоріндо вп'явся поглядом у Мудроса, котрий ледь виднівся в темряві. Хлопець чітко чув кожне його слово, але мозок відмовлявся усвідомити почуте.
— То ти... — пробелькотів Клоріндо.
— Атож, я — машина, найкраща із будь-яких моделей механічної людини. А вони, — Мудрос тицьнув пальцем в бік темного екрана, — всі вони давно померли. Це були останні люди в Автоматії.
У Клоріндо голова пішла обертом. Чи не приверзлося це йому?
— Останні? Та що ти говориш? Їх же он скільки!
Мудрос ствердно кивнув.
— Ти глузуєш з мене, — продовжував Клоріндо. — Я людина, жива людина, і моя мати — теж, і тато...
Мудрос мовчав, але відповідь можна було прочитати в його погляді, невтішному, як сама журба.
У Клоріндо підломились ноги, кімната попливла, здавалося, ніби світ увесь пішов перевертом.
— Я, — пробелькотів він, — я...
— Так, так само, як і всі. В Автоматії давно вже не лишилось жодної людини. Але щоб створити ілюзію, ніби життя триває, останні люди винайшли механічну людину. Я. був першим екземпляром. Тепер ти знаєш, що я маю на увазі, коли кажу про досконалу машину, цілком подібну до людини...
Механічна людина, яку створив Клоріндо, стояла в кутку непорушно, мов манекен. Вона була жалюгідна, і Клоріндо чудово це розумів. Досить побіжного погляду, щоб переконатися: то машина. Але це вже не обходило його.
Мудрос тим часом вів далі:
— ... Та машина мислить, діє, відчуває самостійно, і ніхто її до цього не спонукає. В машини росте борода, вона старішає і вмирає, коли закінчується визначений для її існування термін, — усе, як у справжніх людей. Але ми зостаємось машинами — я, ти, всі. Автоматія — місто науки, де всі щасливі... — Він з гіркотою всміхнувся. — І все ж ми — лише автомати, як і оті, що ними самі користуємось. Ніхто цього не знає, крім мене. Коли б інші дізнались про це, вони мало не збожеволіли б від горя. Тільки я, єдиний, хто несе в собі цю муку... А тепер і ти теж. Та ніхто не повинен знати цієї таємниці, і тобі не вдасться поділитися нею з іншими.