Катеріна пручалася дорогою й намагалася пояснити поліцейському, що ж, власне, скоїлося:
Поліцейський аж підскочив. Звідки ж йому було знати, що «мушкет» — просто «дефект», а кажучи «з нього бити», Катеріна мала на думці «говорити». Впевнений, що має справу із злочинницею, він надів їй наручники і замість того, щоб відвести дівчинку додому, привів її у в'язницю.
Двері камери зачинилися, і Катеріна, залишившись сама, довго плакала. Ніхто її не розумів, ніхто не любив, а тепер ще й замкнули в цих холодних стінах; під тягарем великого відчаю серце її стислося і зробилося маленьке-маленьке.. Як тільки їй дозволили написати батькам, вона передала їм таку записку:
Прочитавши ці рядки, батьки жахнулися, бо в доньки прокинулися ще й людиноненависницькі інстинкти, тож, звісно, автомата вона не отримала (так само, до речі, як і адвоката, якого насправді просила). А потім у них з'явилася надія, може, хоч у в'язниці Катеріна набереться розуму; в усякому разі, нема чого хвилюватися, адже сама пише, що мусить насмішити їх (а не засмутити), отже, не вбачає нічого серйозного в своєму становищі. І вони навіть не знали, що Катеріну віддали до суду.
Суддя, відомий поет, — у нього чудові блакитні очі, — спитав підсудну:
Катеріна, приклавши руку до серця, урочисто поклялась:
У залі всі почервоніли. Прокурор зірвався на рівні ноги:
Але хто ж образив суд? Катеріна лише звернулася до пана судді. Вона хотіла тільки справедливості й тому крикнула:
Катеріна хотіла сказати «хвала» і «трибунал», а натомість ще більше розлютила прокурора. Його промова була безжальна й немилосердна:
Бідолашна Катеріна скам'яніла. Сто років ув'язнення! За що, чим же вона завинила? І дівчинка заволала, а рима й цього разу її підвела:
Що це вона верзе? Тепер Катеріна вже нарешті зрозуміла, як її підводять рими: «в неволю» замість — «на волю».
Помилки доводили її до розпачу, вона ще дужче розгублювалася й робила дедалі більше помилок, усі дивилися на неї з неприхованим обуренням. Прокурора аж розпирало од зловтіхи: це запекла злочинниця, до того ж цілком позбавлена поетичного чуття, що вважалося чи не найбільшою провиною в Віршограді. І тільки суддя все пильніше прислухався до слів Катеріни.
Цей чудовий поет мав надзвичайне чуття до віршування та рим; він обмірковував і зважував кожне слово цієї дивної підсудної, котра, хлипаючи та заїкуючись, верзла вже справжнісіньку нісенітницю: