– Е-е-е, обережніше, – попросив Сергій.
– Як тут бути обережнішим? Я ледь твої обриси розрізняю. Зрештою, хто тут у нас спеціаліст з різних підземель і шахт, я чи ти?
– О-хо-хо, – тяжко видихнула Оленка. – Це ж треба було так вляпатися. Приїхали, називається, відпочити в «Артеку». І здалися нам ті скарби.
Спересердя вона тупнула, але замість удару об камінь усі почули хлюпання.
– Вода! – вигукнула вона.
– А що тут дивного? Нас же винесло сюди підземним потоком. Тож і вода має бути.
– Але мені здається, що тут ціле озеро. Підійдіть, самі відчуєте.
Хлопці навпомацки наблизилися й занишпорили по землі руками. Антон зачерпнув у жменю води, набрав у рот і виплю-
нув:
– Солона.
Оленка теж зробила ковток і скривилася:
– Фу, гидота. Це ж не морська вода. Чимось нагадує ту бридку мінералку, яку п’є мій тато від гастриту.
– Просто у ній багато мінералів. Вода просочується через гірську породу, розчиняючи різні солі. Тому й смак специфічний. Отже, ми у печері під морським дном. Мабуть, через це озеро ми сюди й потрапили.
Сергій недовірливо заперечив:
– Щось тут не збігається. У гроті нас захопив гігантський вир і потягнув донизу. Тож ми мали опинитися на морському дні, а не на березі. І якщо ця печера нижче рівня грота, то чому вона не заповнена водою?
– Принцип батискафа, – відповів Антон. – Бачив по телевізору? Посудина, наповнена повітрям, яку опускають у воду догори дном. Вода не може витиснути з неї повітря, і люди спокійно працюють у батискафі під водою, допоки їм вистачить кисню. У печері те ж саме.
– Але це... це означає, – озвався схвильований Сашко, – що тут немає жодного виходу на поверхню. Інакше вода уже давно витиснула б усе повітря у прохід і заповнила печеру!
– Ну-у-у... мабуть, так, – погодився Антон.
Сергій схопився за голову:
– То ми тепер замуровані! Як нам ви-
братися?!
– Нічого страшного. Як потрапили сюди, так і виберемося. Пірнаємо в озеро і виринаємо у гроті.
– Але сюди нас засмоктало виром, а назад треба буде пливти проти течії. Ми не подужаємо.
– Я впевнений, що вир у гроті – явище рідкісне й короткочасне, інакше туди б не возили екскурсії на катерах. Очевидно, вир утворюється під час припливів чи відпливів, коли між гротом і печерою виникає перепад тиску. Нам просто не пощастило – ми невчасно там опинилися. От якби на якусь годинку-дві раніше чи пізніше... А так – доведеться ще раз пірнати. Іншого виходу немає. Мусимо спробувати.
Останні слова Антон промовив таким упевненим і незворушним тоном, ніби йшлося про те, щоб перебрести маленький гірський потічок, а не боротися з морською стихією.
Сергій і Сашко почали сперечатися з Антоном, але таки погодилися, що іншого способу покинути темницю немає.
Оленка не брала участі в суперечці. Вона ніби й визнавала Антонову правоту, однак якась суто дівчача «нелогічна логіка» підказувала їй, що тут щось не так. Коли ж зрозуміла, що її непокоїть, запитала:
– Антоне, а звідки, поясни мені, у печері береться світло?
– Яке ще світло? Ти маєш на увазі оце ледь помітне тьмяне мерехтіння?
– Так.
Антон мав звичку крокувати туди-сюди, коли думав про щось важливе. Він механічно ступив кілька кроків у темряві й упав, спіткнувшись об кам’яний виступ.
– От дідько! Олено! Здалося тобі те світло! Через тебе мало голову не розбив. Світить собі та й світить. Може, то з поверхні через воду відблиски сонця проникають, як через лінзу.
– Антоне! Яке сонце? Ніч надворі. Забув, яка темрява у гроті була?
– А може ми тут непритомні годин десять пролежали, поки отямилися. Звідки нам знати, годинника ж немає?
Тим часом у печері стало ще ясніше. Здавалося, що то передсвітанкова мла і незабаром зійде сонце.
Четвірка розрізняла вже не тільки силуети, а й риси обличчя. Спантеличені, вони хаотично роззиралися, шукаючи загадкове джерело світла.
Раптом із глибини печери пролунав гуркіт...
Оленці на мить здалося, що то нещасний львівський трамвай шкутильгає центром міста, долаючи довоєнну бруківку.
Сергієві ж уявилася переповнена вугіллям вагонетка, що перевальцем, важко, але вперто тягне чорне шахтарське золото.
А Сашко чомусь одразу згадав типовий ранок удома, коли семеро його братів та сестер прокидаються і в хаті починається не те що галас – «третя світова війна». Як завжди, біля ванної і туалету черга, мов біля бочки з квасом у спекотний літній день, менші дівчата чомусь знаходять речі у шафі для старших, старші дівчата – у шафі братів. Підручники, зошити, іграшки – усе розкидано. Не інакше, бешкетник Бабай щоночі, невтомно, «трудиться» у двох дитячих кімнатах.