Хлопці знову підставили Оленці плечі, щоб хоч поволі, але рухатися далі. Однак вона не могла ступити й кроку. Важко сіла на землю й заплакала.
Сергій кілька секунд хитав головою, ніби вагаючись, а потім вигукнув рішуче:
– Фігня це все! Нема чого боятися! Зараз ми це сіре опудало камінням закидаємо!
Хлопець збіг зі стежки й почав підбирати каменюки. Сашко теж схопив два важкі камені.
Бандит, побачивши приготування до оборони, лише вищирився і спокійно, не поспішаючи, рушив до них, прикривши голову рукою. Сергій прицілився і жбурнув перший камінь. Чоловік ухилився. Другий камінь теж пролетів повз, третій зачепив бандитові стегно. Той скривився й коротко вилаявся, але далі сунув уперед. Хлопці вже не цілилися, просто хапали все, що потрапляло під руки, й жбурляли. Їм здавалося, що то не людина наближається, а танк, який збирається розчавити їх важкими рипучими гусени-
цями.
Оленка від страху зіщулилася й затулила долонями обличчя. «Танк» був уже близько. Сергій схопив соснову гілляку, що лежала біля стежки, й з криком кинувся на нього. Той легко перехопив хлопця за руку і жбурнув на землю. А Сашка, котрий зібрався напасти зі спини, він просто збив з ніг ударом важкого чобота.
Сивий важко зітхнув, витер спітніле чоло й озирнувся. Трошки вище біля стежки з землі стирчав дерев’яний стовпчик із табличкою, на якій ледь видно було затертий напис: «Бухта Панаїр. Монастир. Пам’ятка ХІ–ХV ст.».
– Ага, те, що треба, – пробурмотів чоловік. – Це місце завжди славилося своїми каменепадами. Тож ніхто не здивується, коли знайде на узбережжі три тіла, поховані під уламками скелі.
Він схопив Сашка й Сергія за руки, різко поставив їх на ноги й вигукнув до Оленки:
– Гей, мала! Вставай хутчіш! Пізно плакати. Вважайте, що вам пощастило, – на святій землі смерть приймете, під стінами давнього монастиря. Може, й помолитися перед смертю встигнете.
Оленка не підводилася й сиділа, затулившись руками. Бандит підійшов і підняв їй підборіддя носком чобота. Вона відсахнулася, побачивши перед обличчям брудну підошву, але не підвелася. Бандит замахнувся ногою, збираючись вдарити її й примусити встати, та Сергій вивернувся й штовхнув його. Чобіт, замість Оленчиної голови, з усієї сили врізався в каменюку біля неї. Той аж присів від болю й схопився за ногу. Сашко із Сергієм підхопили Оленку під руки й потягли на стежку. Та не зробили вони й кількох кроків, як шлях їм заступила... величезна німецька вівчарка.
Розділ 7
Порятунок
Антон вихопився на рівну асфальтовану доріжку у парку санаторію, позривав з ніг саморобні постоли з лопуха, які дорогою вже двічі стиралися, і впевнено побіг до санаторію.
Хлопець забіг до найближчого корпусу й одразу ж натрапив на охоронця, що солодко дрімав у будці біля входу. Сонний чолов’яга довго не міг утямити, що цьому захеканому хлопчакові треба. Спочатку він намагався прогнати Антона геть, але той опирався й благав про допомогу. На галас у фойє прибігли прибиральниця й адміністратор. Антонові якось вдалося втлумачити їм, що сталося. Прибиральниця схопилася руками за голову й заголосила, а адміністратор побіг телефонувати до міліції та управління Міністерства з надзвичайних ситуацій. Охоронець, який врешті усвідомив серйозність ситуації, по рації викликав допомогу з центрального поста охорони санаторію. За п’ятнадцять хвилин у кабінеті адміністратора зібралася оперативна нарада. Адміністратор уже дізнався, що вчора увечері зникло четверо дітей. Опівночі охоронці знайшли на березі біля Пушкінського грота їхній одяг. Очевидно, діти вирішили розважитися й поплавати у морі. Але в нічній темряві могли втратити орієнтацію й потонути. По тривозі було піднято управління МНС, а за півгодини до табору прибули пошуковий вертоліт і водолази. За допомогою рятувального човна й вертольота до ранку вели пошуки вздовж узбережжя, але марно. Зранку роботу розпочали водолази.
З’ясувавши, що діти не потонули, проте все ще перебувають у небезпеці, еменесники на вертольоті обстежили схили Аю-Дагу. Але робити це треба було обережно, щоб не сполохати контрабандистів.
Поки в «Артеку» розробляли пошуковий авіамаршрут, у Партеніті на спільній нараді було вирішено не гаяти часу й вирушати на порятунок дітей пішки. У санаторій привезли кінолога зі собакою. Професіонали довірили шукати дорогу до печери вченому псу, адже Антон на зворотному шляху міг і заплутатися у гірських стежках.
Хлопцеві взагалі пропонували залишитися, проте він наполягав, що теж повинен іти, оскільки бачив злочинців й одразу зможе їх упізнати.
Вівчарка обнюхала Антона, відтак ткнулася носом у стежку і подріботіла вперед. За нею вирушила оперативна група з чотирьох озброєних спецпризначенців у бронежилетах, Антона, взутого у кросівки адміністратора, та двох охоронців санаторію.