– І вона повелася на ці казочки? – здивувалася Оленка.
– Як правило, чим версія абсурдніша, тим більше в неї вірять, – урочисто виголосив Сашко. – По собі знаю. Скільки разів мені доводилося своїх менших перед батьками вигороджувати, коли щось накоять! Таке вигадував, що й не кожен письменник-фантаст придумає. А тут практично правдива історія, тільки з деякими правками. От і все. Чому ж не повірити? Вона навіть пожаліла Сергійка й погладила по го-
лівці.
Хлопці розсміялися, але Антон закликав усіх до тиші:
– Тепер до діла. Ми тебе відмазували не через те, що почувалися винними перед тобою. Річ у тому, що нашій команді потрібна спільниця.
– Хто-о-о? – здивувалася Оленка. Вона могла уявити що завгодно, тільки не це.
– Спільниця. У нас тут виник грандіозний план, і для його виконання потрібен ще один член команди.
– А чому я? Ми ж, м’яко кажучи, не надто дружимо.
– Зате ти нам годишся за своїми якостями.
– І за якими ж?
– По-перше, ти будеш потрібна на певному етапі. По-друге, ти наполеглива, цілеспрямована й не страхопудна.
– Звідки ти знаєш?
– Ну-у-у, утнути те, що тобі вдалося сьогодні вночі, не кожен хлопець наважиться, не те що дівчина.
– Але ж, як бачиш, нічого не вийш-
ло.
– От і прекрасно, що не вийшло. Уяви, що було б, якби мене забило тим відром? Тоді б ти ніколи не дізналася про наш грандіозний план.
– Що ж то за план такий – грандіозо-
помпозо?
– Подробиць не можу розкрити, поки ти не даси згоду стати членом нашої команди і не заприсягнешся у вірності.
– Ще чого? Чого б це я мала комусь на вірність присягати? Не дочекаєтеся!
– Ну, як скажеш. Що ж, тобі не дістанеться частина скарбів.
– Яких скарбів? – стрепенулася Оленка.
– А таких. Нам на уроці вчителька розповідала, що на території «Артеку» заховані скарби Міледі...
– Та-а-ак, усе зрозуміло, знову знущаєтеся! – вибухнула вона. – Та йдіть ви!
– Стій, дурепо! – Антон схопив Оленку за рукав, потягнув до себе й промовив майже пошепки: – Це не жарт, це правда. Слухай. Учора на уроці фізкультури дівчата стрибали через козла, а хлопці вправлялися на перекладині, було таке?
Дівчинка ствердно кивнула.
– Так от, коли підійшла твоя черга, я сказав хлопцям: «Дивіться, зараз Міледі буде на коня заскакувати».
Оленка спохмурніла, але Антон махнув на неї рукою:
– Ну сказав, ну пожартував, ну посміялися трохи, подумаєш – велике діло. Учителька почула наш сміх і проказала так загадково: «А даремно смієтеся, хлоп’ята. Дивіться, не розгнівайте дух справжньої Міледі». А потім розповіла історію...
Антонову розповідь зупинили позивні, що скликали всіх на сніданок.
– Якщо коротко, то на території сучасного «Артеку» колись давно жила справжня Міледі й перед смертю десь тут заховала свої скарби. У нас із пацанами виникла ідея їх відшукати. Якщо хочеш долучитися, – маєш час на роздуми до обіду. Після обіду зустрічаємося на алеї біля їдальні. Годиться?
– Але ж... вона... де Франція... де Крим. Щось не збігається.
– Усе збігається, подробиці згодом.
– Чекай, не можна так швидко, так несподівано.
– Нічого не швидко. Маєш час аж до обіду. Все, он нас уже всі чекають.
До кінця уроків Оленка з хлопцями не спілкувалася. Учительку слухала неуважно, у голові панував розгардіяш – останні дванадцять годин були так насичені подіями, що все змішалося в кашу.
Після уроків Оленка одразу вирушила до хлопців, що стояли осторонь на вулиці та щось жваво обговорювали:
– Я погоджуюся!
– Т-ш-ш, не кричи, – прошипів Антон, – ще почує хтось, не дай Боже.
– А чого нам боятися? Ми ж не банк хочемо пограбувати, а лише знайти втрачений скарб, чи не так?
– Та воно так, але якщо про це хтось дізнається, план може луснути.
– Чого б це? – не могла второпати Оленка.
– А того це, – перекривив її Сергій. – Невже не зрозуміло, якщо хтось здогадається про скарб, то всі дружно візьмуться за пошуки?
– Але ж це не секрет. Ви ж не знайшли таємну карту з нанесеним хрестиком, а просто почули історію від учительки, тож решта теж знає. До речі, ви так і не розповіли ту історію.
– Хай Сашко тобі розповість, – махнув рукою Сергій.
– А сам чому не хочеш?
– У мене терпіння не вистачить відповідати на всі твої: «А чого?», «А чому?». А Сашко у нас розважливий. Йому вдома щодня доводиться молодшим сестрам мізки вправляти та щось розповідати.
– Ще не відомо, хто з нас молодший! І взагалі, я до вас не просилася в команду, ви самі мене покликали.
– Добре-добре, не нервуй, – заспокоїв її Сашко. – Дорогою в їдальню все тобі розповім. А по обіді зберемося й обговоримо план.