– Так от, слухай далі, розумнику! Лільчина мама теж так подумала. Але після того випадку незнайомець їй регулярно снився й підказував різні речі. Наприклад, коли що робити, чого краще уникати тощо. Жінка розповіла про свої видіння подругам і ті, задля сміху, попросили й собі дещо вивідати. Наступного дня вона переповіла свій сон і уявіть собі, що всі пророцтва справдилися! Звістка про тітку Лесю швидко облетіла місто, до неї, наче до ворожки, йшли по допомогу. Вона вислуховувала проблему, засинала з думкою про неї, уночі чула голос, а вранці просто переповідала клієнтам свій сон.
– Дурня якась, – промовив Антон.
– Дурня не дурня, але під Лільчиною квартирою деколи такі черги шикуються, що сходами не пройдеш. Була б дурня, люди б не ходили.
– Припустимо, це все правда. А нам що з того? Могла спокійно розповісти цю казочку завтра перед уроками чи на перерві. А то побудила всіх...
– Та як ви не розумієте! Я ж щойно принесла вам на тарілочці вирішення проблеми з пошуком скарбу Міледі.
– А таки не розумію, – захитав головою Антон, і хлопці погодилися.
– Та-а-ак, оце команда підібралася. Я тут півночі втовкмачую їм, а вони не доганяють. Отже, розжовую для тугодумів. Мама моєї подружки – екстрасенс, і ми можемо звернутися до неї, щоб вона вночі уві сні вивідала місцезнаходження діамантів. Тепер до всіх дійшло?
Приборкуючи руду неслухняну чуприну, Антон невпевнено промовив:
– Якось неправдоподібно це все, по-чу-
дернацьки.
– Тоді запропонуй не чудернацький спосіб, – відбилася Оленка.
– А що, як цей її незнайомець собі захоче загарбати наші діаманти? – засумнівався Сергій.
– Він же дух! Навіщо духові діаманти?
– А хто їх знає, тих духів, що їм потрібно, а що ні? Може, якраз діамантів для повного щастя й не вистачає. Або раптом сама ворожка захоче їх привласнити? Га? Що скажеш?
– Друже, знав би ти, скільки вона заробляє на клієнтах! Думаю, що в неї своїх діамантів не менше, ніж у графині було.
Нарешті з протилежного кутка кімнати озвався Сашко, який досі мовчки слухав і лише зосереджено міркував.
– Зрештою, ми нічого не втрачаємо. Інших варіантів все одно немає. То чого б не спробувати?
Лілька підняла слухавку після третього дзвінка.
– Оленко, ти?! Привіт! Як відпочинок? Як море? – заторохтіла. – Щастить тобі, ми тут мучимося в школі, а ти собі балдієш!
З досвіду Оленка знала, що поки Лілька не виговориться й не вистріляє весь арсенал словесних боєприпасів, марно починати діалог. Подружка за три хвилини переповіла все, що сталося цими днями на подвір’ї, у класі й школі. Коли ж, нарешті, зробила паузу, щоб набрати в легені повітря для чергової порції експрес-новин, Оленка випалила:
– Лілько, твоя мама вдома?
– Е-е-е, – затнулася збита з пантелику подружка, – удома, а до чого тут моя мама?
– Мені треба негайно поговорити з нею, потім усе поясню. Дай швидше їй слухавку, увечері я зателефоную ще раз і тоді вже потеревенимо.
– Ну добре, потім то й потім, – відповіла та трохи ображено й гукнула кудись убік: – Мам, тут тебе Оленка! Каже, що терміново!
Дівчинка привіталася з тіткою Лесею й переповіла їй суть справи. Заскочена дивним проханням, жінка трохи помовчала:
– Знаєш, Оленочко, яких я вже тільки дивних прохань від своїх клієнтів переслухала, а такого ще не чула. Ти мене заінтригувала. Пригадую, коли сама в дитинстві була в «Артеку», нас теж лякали казками про дух Міледі, що бродить уночі територією табору і полює на дітей. Але я була впевнена, що це просто байка, вигадана вожатими, щоб полякати нечемних піонерів. Хм, цікаво. Ну що ж, спробую довідатися. Тільки ти ж знаєш, що мені треба переспати з думкою про твоє прохання, тому зателефонуй завтра вранці. Може якраз...
– Ой, тітонько Лесю! Ви мене так виручаєте! Дякую вам дуже! Обов’язково зателефоную! – радісно проторохтіла Оленка й вимкнула телефон.
– Ну от, – Оленка гордо обвела поглядом хлопців. – Половину справи зроблено. Залишилося почекати до завтра. Отже, які наступні плани?
– Та-а-ак, – замислився Антон, – наступні плани, кажеш? А план у нас тепер один – жодним чином не видати себе. Головне – конспірація. Живемо нормальним життям. Зрештою, ми ж відпочивати сюди приїхали, чи ні?
– Точно! – вигукнув Сергій. – Коли ми спускалися зі школи в їдальню, вожаті говорили між собою, що поведуть нас після обіду до моря.
Поки діти простували тінистою алеєю до пляжу, вони й словом не перекинулися про скарби. Їхні думки були поглинуті морем.
Інструктор з плавання вишикував усіх на пляжі, розділив на групи по десять осіб, розповів правила поведінки на воді й подав знак першій десятці. Діти одразу ж дружною юрбою кинулися в обійми м’яких теплих хвиль. Інструктор час від часу щось вигукував у мегафон, але на його зауваження вже ніхто не звертав уваги.