А ще наступного дня Остання Гувернантка сказала:
— Ваш дядько завтра хоче спробувати інший дослід. Він хоче, щоб цього разу ви зустрілися з людиною в Низці Вісім. Як гадаєте, ви почуваєтеся достатньо добре?
Крістофер почувався просто чудово, і за умови, що ніхто не просив би його знову наближатися до Низки Десять, він би цілком охоче пішов у інший сон.
Низка Вісім виявилася чорною і кам’янистою Всюдинкою, якраз над Дев’ятою. Крістофер нею не надто переймався, коли досліджував самотужки, але Такрой був такий радий його бачити, що це б надолужило недоліки й набагато гіршого місця.
— Який же я радий тебе бачити! — сказав Такрой, поки Крістофер укріплював його. — Я змирився з тим, що став причиною твоєї смерті. Я вже кусав лікті через те, що переконав твого дядька, щоб ти приніс тварину! Всі знають, що живі істоти спричиняють усілякі халепи, і я казав йому, що ми ніколи більше не пробуватимемо робити такого. Ти справді в порядку?
— Нормально, — сказав Крістофер. — Мої груди були неушкоджені, коли я прокинувся.
Насправді, у цих двох нещасних випадках дивним було те, що подряпини від Трогмортена гоїлися удвічі довше, ніж будь-які інші рани. Але здавалося, Такроєві так важко було повірити в це, і він так себе звинувачував, що Крістофер знітився і змінив тему.
— А в тебе все ще працює та сувора юна панна?
— Суворіша ніж будь-коли, — сказав Такрой і одразу пожвавився. — Клята дівка зараз сотає мені жили тією флейтою. Глянь униз на долину. А твій дядько був зайнятий відколи ти… від того випадку з тобою.
Дядько Ральф удосконалив безкінну підводу. Вона стояла на убогій кам’янистій землі поруч із потічком, така ж міцна, як і все інше, хоч і мала вигляд скоріше дерев’яної волокуші, аніж доброго візка. Із нею щось зробили для того, щоб Такрой міг триматися за прикріплену спереду мотузку. Коли Такрой тягнув її, підвода починала ковзати вниз у долину за ним, не торкаючись землі.
— Вона має повернутися зі мною до Лондона, коли я знов потраплю на своє горище, — пояснив він. — Я знаю, що на це не схоже, але твій дядько присягається, що цього разу все спрацює правильно. Питання в тому, чи повернеться вона з вантажем, чи вантаж залишиться позаду? Це те, що має з’ясувати сьогоднішній дослід.
Крістофер допоміг Такроєві витягти волокуші вгору довгою кам’янистою стежкою позаду долини. Такрой так і не зміцнів настільки, щоб добре тягнути. Врешті вони прийшли до занепалої кам’яної ферми, що човпіла на середині схилу, де на подвір’ї біля купи пакунків, дбайливо загорнених у промаслену шкіру, чекала група мовчазних жінок із товстими руками. Пакунки дивно тхнули, але сморід перебивав густий часниковий подих жінок. Щойно волокуша зупинилася, часник почав накочуватися хвилями, коли жінки підіймали пакунки і намагалися навантажити їх на волокушу. Пакунки пролітали просто крізь неї й падали на землю.
— Усе марно, — сказав Такрой, — а я гадав, вас попередили. Дайте Крістоферові зробити це.
Це була важка праця. Жінки недовірливо дивилися, поки Крістофер вантажив пакунки й прив’язував їх на місце мотузкою. Такрой спробував допомогти, але він був недостатньо міцний і його руки проходили крізь пакунки. Крістофер утомився і замерз на сильному вітрі. Коли одна із жінок стримано дружньо усміхнулася і спитала його, чи хотів би він зайти всередину і випити чогось теплого, він радо погодився.
— Не сьогодні, дякую, — сказав Такрой. — Це все ще дослідна річ, і ми не впевнені, як довго триматимуть замовляння. Краще ми повернемося.
Такрой бачив, що Крістофер розчарований. Поки вони штовхали волокушу вниз по схилу, він сказав:
— Я тебе не звинувачую. Назвемо це діловою подорожжю. Твій дядько націлився на виправлення цієї підводи, і, до речі, вона сьогодні продемонструвала все якнайкраще. Я все ж таки щиро сподіваюся, що він може зробити її достатньо міцною, і її вантажитимуть люди, які приносять пакунки, і тоді ми зможемо впоратися без тебе.
— Але мені подобається допомагати, — заперечив Крістофер. — До того ж, як ти її потягнеш, якщо мене не буде поруч, щоб укріпити тебе?
— Так то воно так, — сказав Такрой. Він трохи подумав про це, поки вони добиралися до підніжжя пагорба, а тоді почав тягнути волокушу вгору, геть від долини, із мотузкою, натягнутою на плече. — Є дещо, що я мушу сказати тобі, — віддихався він. — Ти взагалі вивчаєш магію?
— Не думаю, — сказав Крістофер.
— Що ж, а варто, — знову віддихався Такрой. — Ти маєш чи не найсильніший дар, який я коли-небудь зустрічав. Попроси свою матір, щоб дозволила тобі брати уроки.