— Дядько Ральф! Я поясню Дядьку Ральфу!
Остання Гувернантка у відповідь зиркнула на Крістофера. Лише на мить примарна чарівність знову зблиснула на її обличчі. Але, на відчай Крістофера, вона потягнула його до Матусиного будуара і постукала в двері.
Матуся здивовано відвернулася від дзеркала. Вона глянула на Крістофера — розпашілого, захеканого, обличчя якого було вогке від сліз. Подивилася на Останню Гувернантку.
— І що ж це коїться? Він занедужав?
— Ні, пані, — сказала Остання Гувернантка найбезбарвнішим голосом. — Дещо сталося, про що, на мою думку, слід негайно повідомити вашому братові.
— Ральфа? — сказала Матуся. — Ви маєте на увазі, я маю написати Ральфу? Чи це ще терміновіше?
— Терміновіше, пані, на мою думку, — безрадісно сказала Остання Гувернантка. — Крістофер сказав, що бажає зізнатися своєму дядькові. Маю сміливість припустити, що вам слід викликати його вже й негайно.
Матуся позіхнула. Ця гувернантка жахливо її знуджувала.
— Зроблю, що зможу, — сказала вона. — Але я не відповідаю за норов свого брата. Він має дуже насичене життя, як вам відомо.
Вона недбало витягла одну з власних темних лискучих волосин зі срібної щітки, якою зачісувалася. Потім, набагато обережніше, почала витягувати волосини з кришталевої зі сріблом скриньки для зберігання волосся.
Більшість волосин були темні, власні Матусині, але Крістофер, споглядаючи, як пречудові Матусині перламутрові нігті делікатно пощипують і нишпорять у волоссі, поки він шморгав, і хлипав, і шморгав знову, спостеріг, що одна з волосин має значно рудіший колір. Саме її Матуся і витягла. Поклала її навхрест власної волосини зі щітки. Потім, узявши те, що здалося капелюшною шпилькою з блискучою голівкою, поклала її навхрест обох волосин і поцокала по ній одним гострим нетерплячим нігтем.
— Ральфе, — сказала вона. — Ральфе Візербі Аргенте. Викликає Міранда.
Одне із дзеркал туалетного столика перетворилося на подобу вікна, через яке заглядав досить роздратований Дядько Ральф, зав’язуючи краватку.
— Що ще? — сказав він. — Сьогодні я зайнятий.
— А коли ти не зайнятий? — спитала Матуся. — Слухай, тут ця гувернантка, така ж смурна, як і завжди. Вона привела Крістофера. Щось про зізнання. Чи міг би ти прийти і розібратися з цим? Я ради не дам.
— Невже? — сказав Дядько Ральф.
Він нахилився вбік, щоб позирнути крізь дзеркало чи то вікно, і, побачивши Крістофера, підморгнув і сонячно заусміхався.
— Ой лишенько! Це виглядає справжньою прикрістю. Буду негайно.
Крістофер бачив, як він пішов із вікна кудись убік. Матусі тільки й стало часу повернутися до Останньої Гувернантки й сказати:
— Ось, зробила, що могла, — перш ніж розчинилися двері й Дядько Ральф ступив до її будуара.
Крістофер через це майже забув шморгати. Він спробував уявити, що ж знаходиться за стіною від Матусиного будуара. Сходи, наскільки йому відомо. Він припустив, що в Дядька Ральфа може бути таємна кімната в стіні, шириною сантиметрів тридцять, але набагато більше схилявся до того, що бачить справжню магію. Щойно він так вирішив, як Дядько Ральф потай дав йому великий білий носовичок і бадьоро попростував на середину кімнати, щоб дати Крістоферу час витерти обличчя.
— Отже, що тут відбувається? — спитав він.
— Не уявляю, — сказала Матуся. — Без сумніву, вона пояснить.
Дядько Ральф звів руду брову в бік Останньої Гувернантки.
— Я застала Крістофера за забавою з артефактом, — сказала Гувернантка знуджено. — Такого вигляду, що я його ніколи не бачила, із геть не відомого мені металу. Потім він показав інші три артефакти, кожен різний. Але не міг пояснити, як він їх здобув.
Дядько Ральф глянув на Крістофера, який сховав носовичок за спину і нервово зиркнув на нього.
— Цього досить, щоб будь-кого загнати на слизьке, друзяко, — сказав Дядько Ральф. — Гадаю, ти даси мені глянути на ці речі й поясниш, звідки вони з’явилися?
Крістофер глибоко і щасливо зітхнув. Він знав, що може розраховувати на порятунок від Дядька Ральфа.
— Так, прошу, — сказав він.
Вони рушили нагору сходами на чолі з Останньою Гувернанткою і Крістофером, який вдячно тримався за велику теплу руку Дядка Ральфа. Коли вони прийшли, Гувернантка знову мовчки взялася за своє шитво, наче відчувала, що виконала свою частину роботи. Дядько Ральф узяв дзвоники і подзиньчав.
— Святий боже! — сказав він. — Звук ні на що не схожий у цілому світі!
Він підніс їх до вікна й уважно оглянув кожен дзвоник.