Хоч це і було їй наказано. Побажання Сестри не сходилися з реальною місткістю мішка. І не було можливості уникнути цього протиріччя.
Спогади про пережиті покарання спалахнули в її свідомості, на лобі виступив піт. Вона витерла очі, коли картинки тортур знову встали перед внутрішнім поглядом. Вона могла лише тихо проклинати це, але забути не могла.
Келен вирішила, що раз вже нічого іншого вона зробити все одно не може, потрібно спробувати зробити хоч щось.
Одночасно, її раптом стурбувала перспектива викрасти щось із саду лорда Рала. Крім того, це не належало Сестрам, і лорд Рал не виставив би стільки людей для охорони саду, якби шкатулки були неважливі для нього.
Вона не злодійка. Але що може бути жахливіше того покарання, яке чекає її, якщо вона відмовиться? Чи варті скарби лорда Рала її крові? Чи погодився б сам лорд Рал, зберегти свої шкатулки ціною її болю від тортур Сестер?
Вона не знала чому, можливо, лише тому, що хотіла виконати своє завдання, але чомусь була впевнена, що Річард Рал, швидше за все, сказав би їй забрати шкатулки, ніж жертвувати власним життям.
Вона відчинила мішок, щоб щільніше скласти речі, щоб звільнити більше місця. Їй це не вдалося. Мішок і так ледве-ледве закривався.
З наростаючим занепокоєнням, що витрачає занадто багато часу, вона витягнула одяг, намагаючись знайти, у що можна було б звернути шкатулку.
Назовні появилося її шовкове біле плаття.
Келен, не відриваючись, дивилася на ніжну білу матерію в своїх руках. Це було саме гарне плаття, яке вона коли-небудь бачила. Але чому воно тут? Вона — ніхто. Рабиня. Що рабині робити з таким прекрасним платтям? Вона не могла змусити свій розум працювати, щоб відповісти на питання.
Думки просто відмовлялися приходити в голову.
Келен схопила одну з скриньок, загорнула в поділ сукні і запхнула у мішок. Вона натиснула на шкатулку, намагаючись втиснути її глибше, потім закрила клапан, щоб перевірити, закриється чи мішок. Клапан ледь накрив верх шкатулки, а вона поклала всередину всього лише одну. Їй довелося затягти ремінь, щоб мішок не відкривався. Вона не могла навіть припустити, що зробити, щоб вмістилися ще інші дві.
Сестра Юлія пояснила гранично точно, що Келен повинна заховати шкатулки у свій мішок, інакше солдати побачать їх. Вони забудуть Келен, але Сестра Юлія сказала, що солдати помітять шкатулки, які Келен намагається винести із саду, і піднімуть тривогу. Їй було сказано цілком ясно, що шкатулки повинні бути заховані. Але вона не знала, як вмістити в мішку всі відразу.
Кілька днів тому, на привалі, Сестра Юлія наблизила своє обличчя майже впритул до обличчя Келен і пошепки пояснила, що саме зробить з нею, якщо та не послухається наказу.
Келен затрясло від спогадів про слова Сестри Юлії тієї моторошної ночі. Вона подумала про Сестрі Тові і затремтіла ще більше.
Що ж їй робити?
57
Келен штовхнула одну з дверей зі зміями на зовнішній стороні. Сестри Юлія і Тові миттєво помітили її і обережними жестами наказали їй підійти до них туди, де вони чекали. Вони не хотіли, щоб їх бачили біля дверей зі зміями і черепами.
Келен перетнула хол, дивлячись на мармурові плити під ногами, щоб не дивитися в очі Сестрі Юлії.
Як тільки Келен пройшла коридор і виявилася досить близько, Сестра Юлія схопила її за рукав сорочки і втягнула в одну з ніш в стіні. Обидві Сестри постали перед нею, немов уклавши в клітку.
— Хто-небудь намагався тебе зупинити? — Запитала Сестра Тові.
Келен похитала головою.
Сестра Юлії зітхнула.
— Добре. Покажи їх.
Келен стягнула мішок з плеча і виставила перед собою, щоб сестри могли відкрити клапан. Вони обидві схопилися за ремінь внизу, намагаючись відкрити. Коли вузли були розв'язані, вони відчинили мішок.
Сестри притулилися одна до одної плечима, щоб люди в залі не могли побачити, що вони роблять, не могли побачити, яку страшну річ вони хочуть витягнути на світло. Сестра Юлія обережно потягнула за шовкову матерію білої сукні Келен, щоб побачити шкатулку, загорнену в сукню.
Обидві стояли, з трепетом заглядаючи всередину.
Сестра Юлія просунула руку з тремтячими від збудження пальцями глибше, намагаючись намацати інші дві шкатулки. Не знайшовши їх, вона відступила назад, її обличчя потемніло.
— Де інші дві?
Келен сковтнула. — Я не змогла покласти їх всі в мішок, Сестра. Вони не вміщалися. Ви наказали мені покласти їх мішок, але вони виявилися такими великими. Я…
Перш ніж Келен змогла сказати щось ще, перш ніж встигла пояснити, що сходить ще два рази, щоб узяти інші шкатулки, Сестра Юлія в гніві так заходилася шмагати її дубовим прутом, що аж повітря засвистіло.
Пролунав оглушливий тріск, і Келен відчула сильний удар по голові.
Світ потонув у безмовності і пітьмі.
Келен зрозуміла, що неживою грудкою звалилася на коліна і приклала руку до лівого вуха, намагаючись втихомирити паралізуючий її біль. Вона бачила кров, що розбризкалася навколо по підлозі. Вона забрала руку й подивилася на неї — на руку немов була надіта тепла кривава рукавичка.
Келен була в силах лише дивитися на свою руку і ледве дихати. Біль була такою нещадною, що голос її не слухався. Вона не могла навіть кричати в агонії. Здавалося, ніби вона дивиться крізь довгий, туманний, чорний тунель. Її нудило.
Раптом Сестра Юлія схопила Келен за сорочку і підняла її, але тільки лише для того, щоб жбурнути об стіну. Голова Келен вдарилася об камінь, але біль від цього була незначною у порівнянні з тією, що і без того терзала її голову, щелепу і вухо.
— Ти тупа сука, — прошипіла Сестра Юлія, потягнувши Келен на себе і знову жбурнувши об стіну. — Ти тупа, безмозка, жалюгідна сука!
Тові виглядала так, ніби насилу стримувалася, щоб не приєднатися до екзекуції. Келен побачила на підлозі далі по коридору половину зламаного прута Сестри Юлії. Вона спробувала впоратися з голосом, знаючи, що це її єдина надія на порятунок.
— Сестра Юлія, я не могла вмістити їх всі три відразу. — Келен відчувала на губах сльози і кров. — Ви наказали мені заховати їх у мішку. Вони не вміщалися. Я хотіла повернутися і забрати решту. Ось і все. Будь ласка, я повернуся за рештою. Я клянусь, я дістану їх для вас.
Сестра Юлія трохи відступила, але злість, тліюча в її очах, як і раніше лякала. Вона направила палець в груди Келен, і останню жбурнуло до мармурової стіни з такою силою, ніби її вдарив скажений бик. Це була битва за кожен вдих, боротьба з нищівною тяжкістю. Це була битва з кров'ю, що заливає очі.
— Тобі слід було загорнути дві інші шкатулки в ковдри, тоді б вони всі були вже у нас. Вірно?
Келен не розглядала цей варіант, тому що це було неможливо.
— Але Сестра, у мене вже дещо загорнуте в ковдри.
Сестра Юлія наблизилася знову. Келен злякалася, що зараз вона помре, або буде жадати смерті. Вона не була впевнена, що гірше. Біль всередині її голови терзала її так сильно, як і біль від жорстоких ударів. Пришпилена до стіни, Келен не могла навіть впасти на землю, прикрити вуха або закричати.
— Мені наплювати, яку дрібничку ти загорнула в ковдри. Тобі слід було залишити її. Скриньки важливіші.
Келен могла тільки нерухомо дивитися, не в силах рушити через силу, яка притиснула її до стіни, не в силах говорити через сильний біль, що туманив їй голову. Здавалося, їй в очі встромили вогненні голки і повільно їх повертали. Її зап'ястя та щиколотки нервово тремтіли. Вона задихалася з кожною новою хвилею сильного пульсуючого болю, намагаючись, але не в силах позбутися від нього.
— І, — вимовила Сестра Юлія низьким голосом, в якому звучала смертельна загроза, — ти гадаєш, що зможеш це зробити? Ти вважаєш, що зможеш повернутися назад, завернути залишені дві скриньки в ковдру і принести їх мені, як ти повинна була зробити з першого разу?
Келен хотіла відповісти, але не змогла. Вона кивнула, відчайдушно бажаючи погодитися, відчайдушно бажаючи, щоб біль припинився. Вона відчувала, як з рани на голові і з вуха тече кров, відчувала, просочений теплою вологою комір сорочки. Вона стояла навшпиньки, придавлена до стіни, мріючи просочитися крізь стіну, лише б позбавитися від Сестри Юлії. Біль як і раніше не давала їй вдихнути.