— Та це байдуже, — вів далі Тредльс, — із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, — він глянув на стіл, — я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.
Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, — не можу знайти кращого вислову, — як і раніше.
— Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… — Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, — важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.
Заручений! О, Доро!
— Вона донька пастора, — сказав Тредльс, — одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! — промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. — Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, — водив він пальцем по малюнку, — і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!
Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.
— Вона така мила дівчина, — вів далі Тредльс. — Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз — «чекай і сподівайся». Ми завжди це кажемо, «чекай і сподівайся» — завжди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...
Тредльс підвівся з крісла і з тріумфальною посмішкою поклав руку на згадане вже простирадло.
— А проте ми вже поклали певний початок нашому господарству. Так, так, ми вже почали! Ми мусимо посуватися поступово, але ми вже почали! Ось, — гордо й обережно зняв він простирадло, — два зразки меблів. Оцей горщик для квітів та підставку вона купила сама. Ви ставите це на вікно у вітальні, — сказав Тредльс, відступаючи трохи назад, щоб захоплено оглянути це надбання, — вміщуєте сюди рослину і... ось воно! Цей круглий столик з мармуровою покришкою (два фути десять дюймів в діаметрі) — це я купив. Ви хочете покласти книжки, або хтось приходить побачитися з вами чи з вашою дружиною, треба поставити йому кудись чашку чаю... і — ось воно! Це чудовий зразок майстерності — міцний, як скеля.
Я схвалив їхній вибір, а Тредльс знову дбайливо вкрив свої меблі простирадлом.
— Це ще не всі меблі, — провадив він далі, — але це вже щось. Найбільше турбують мене скатертини, подушки і подібні речі. Потім усякі металеві предмети — свічники, жаровні тощо. Це все потрібне і коштовне. А проте — «чекай і сподівайся». І запевняю тебе, що вона наймиліша дівчина.
— Я цілком певний цього, — сказав я.
— Тим часом, — сказав Тредльс, знову сідаючи в крісло, — треба мені вже кінчати базікати про себе. І скажу тобі, що посуваюсь я вперед непогано. Я небагато заробляю, але й витрачаю небагато. Я тут на пансіоні в однієї сім'ї, що живе внизу. Це дуже приємні люди. І містер, і місіс Мікоубер побували по світах, вони чудові співрозмовники.
— Любий мій Тредльсе! — схопився я. — Що ти таке кажеш?
Тредльс глянув на мене, ніби дивуючись, що це я кажу.
— Містер і місіс Мікоубер, — повторив я. — Та я ж з ними дуже близько знайомий!
Тут хтось двічі постукав у двері. З давнього досвіду життя на Віндзорському валу знав я, що тільки містер Мікоубер може так стукати. Не лишалося більше жодних сумнівів — то були мої давні друзі. Я благав Тредльса, щоб він запросив свого господаря піднятися до кімнати. Так Тредльс і зробив, перехилившись через поруччя, і містер Мікоубер, такий самий, як колись, — його штани, його ціпок, його комірець, його монокль, усе таке, як завжди, — з елегантним і жвавим виглядом увійшов до кімнати.
— Прошу пробачення, містере Тредльс, — сказав містер Мікоубер з таким самим виказом, уриваючи пісеньку. — Я не був попереджений, що в вашій оселі є певний індивідуум, чужий у цій місцевості.
Містер Мікоубер злегка вклонився мені і поправив свій комірець.
— Як почуваєтеся, містере Мікоубер? — спитав я.
— Сер, — відповів містер Мікоубер, — дуже вдячний вам. Я перебуваю in statu quo[18].
— А місіс Мікоубер? — вів я далі.
— Сер, — відповів містер Мікоубер, — вона також, хвалити бога, in statu quo.
— А ваші діти, містере Мікоубер?
— Сер, — сказав містер Мікоубер, — радий відповісти вам, що вони також перебувають у доброму стані здоров'я.
Під час усієї цієї розмови містер Мікоубер не впізнавав мене, хоч і стояв прямо переді мною. Але побачивши мою усмішку, він уважніше придивився до мого обличчя, відступив і скрикнув:
— Чи це можливо? Я знову маю приємність тішити свій зір виглядом Копперфілда?
Палко потиснув він мені обидві руки.
— О небо, містере Тредльс! — сказав містер Мікоубер. — Хто б міг подумати, що ви знайомі з другом моєї юності, товаришем моїх давноминулих днів! Люба моя, — загукав він, перехилившись через поруччя, до місіс Мікоубер (тим часом Тредльс не без підстав дивувався, як це я — товариш юності містера Мікоубера). — У квартирі містера Тредльса є джентльмен, якого він хоче відрекомендувати тобі, люба моя!
Містер Мікоубер повернувся до нас і знову потиснув мені руку.
— А як живе наш милий друг доктор Стронг? — розпитував містер Мікоубер. — І всі наші в Кентербері?
— Я від них дістаю тільки добрі звістки, — відповів я.
— Дуже радий почути це, — сказав містер Мікоубер. — Саме в Кентербері ми востаннє зустрілися. Під тінню, фігурально висловлюючись, цієї релігійної святині, яку обезсмертив Чосер[19], яка здавна була притулком паломників з найвіддаленіших кутків... коротко кажучи, — додав містер Мікоубер, — поруч із собором.
Я підтвердив це. Містер Мікоубер продовжував свою мову з властивою йому легкістю; але з обличчя його видно було, що він надає чимало уваги звукам у сусідній кімнаті, які доводили, що місіс Мікоубер миє руки і поспішно відкриває і закриває важкі шухляди.
— Ви знаходите нас, Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, скоса поглядаючи на Тредльса, — у тимчасовому, так би мовити, не досить влаштованому становищі; але ви вже знаєте, що протягом своєї кар’єри я перемагав усякі труднощі і змітав усякі перепони. Вам відомо, що були періоди в моєму житті, коли я мусив робити паузу, аж доки справи не обернуться на краще; були періоди, коли я мусив був відступати, перш ніж зробити те, що я без перебільшень можу назвати стрибком. Тепер я переживаю один із таких швидкоплинних моментів у житті людині. Ви знайшли мене, коли я відступив назад, але тільки для стрибка; і я маю всі підстави вважати, що наслідком цього незабаром буде величезний стрибок.
По цих словах увійшла місіс Мікоубер. Вигляд вона мала менш охайний, ніж колись (чи, може, мені це тільки здалося після довгої розлуки), але вона трохи причепурилась і навіть натягла коричневі рукавички.