Я підозрюю, — ніколи не наважився спитати, але тільки підозрюю, — що місіс Креп, засмаживши камбалу, захворіла, бо крім камбали нічого не можна було їсти. Бараняча ніжка була дуже червона всередині і дуже бліда зовні; крім цього, вона вкрита була якимсь чужорідним порошком, немовби викачалась у попелі. Можна було б це перевірити, дослідивши підливу; але і це виявилося неможливим, бо «дівчисько» розлило всю підливу на сходах (між іншим, слід цієї підливи залишався там ще дуже довго). Пиріг з голубів був би непоганий, але виявився обманкою — кірка була, наче голова, що розчаровує, як сказав би френолог[21]: зовні всякі шишки і гульки, а під ними — нічого їстівного. Коротко кажучи, бенкет провалився, і я б почувався зовсім нещасним (з приводу провалу теж, бо з приводу Дори я безнастанно був нещасним), якби не підбадьорив мене веселий настрій моїх гостей і винахідливість містера Мікоубера.
— Мій любий друже Копперфілд, — сказав містер Мікоубер, — нещасливі випадки трапляються у найкращих сім'ях. А в тих сім'ях, де не порядкує істота, яка робить святим і високим усе, до чого торкнеться... ну, словом, де не порядкує жінка, велична і свята дружина, — у таких сім'ях напевно можна очікувати випадковостей і по-філософськи треба терпіти їх. І коли ваша молода служниця принесе нам пательню, то я зможу довести вам, що ми за розподілом зусиль легко зарадимо цьому невеличкому лихові.
На щастя, в моїй коморі була пательня, на якій мені зазвичай смажили на сніданок шинку. Миттю добули ми її та негайно заходилися здійснювати ідею містера Мікоубера. Розподіл праці був такий: Тредльс різав баранину на скибочки, містер Мікоубер, який талановито робив усякі такі речі, посипав м'ясо перцем, гірчицею і сіллю; я клав їх на пательню, перегортав виделкою і знімав за вказівками містера Мікоубера; а місіс Мікоубер розігрівала грибний соус у маленькій каструлі. Коли ми підсмажили достатню кількість м’яса, то почали, з усе ще засуканими рукавами, поглинати засмажені шматки, не спускаючи очей з тих, які ще лежали на пательні.
Захоплені цими кулінарними вправами, раз у раз схоплюючись з місця, раз у раз сідаючи їсти гарячі шматки м’яса, серед галасу і приємних запахів, обгризли ми баранячу ногу до кісток. Навіть до мене якимсь дивом повернувся апетит. Соромлюся зізнатись, але справді мені здається, що на деякий час я забув про Дору. Я певен, що містер і місіс Мікоубер навряд чи з більшим апетитом трапезували б, навіть коли б для цього продали останнє своє ліжко. Тредльс майже весь час реготав так само щиро, як їв і куховарив, а всі ми не відставали від нього. Смію сказати, що ніколи не бачив я веселішого бенкету.
Ми були на найвищому рівні веселості, і кожен у своєму підрозділі працював над останньою порцією баранини, яка мала приємно завершити наш бенкет, коли раптом я звернув увагу, що в кімнату ввійшов якийсь сторонній; глянувши на нього, я побачив перед собою зразок респектабельності з капелюхом у руці — Літтімера.
— У чому річ? — мимоволі спитав я.
— Прошу пробачення, сер, мені сказали, що можна сюди увійти. Чи не тут мій хазяїн, сер?
— Ні.
— Ви з ним не бачилися, сер?
— Ні. А хіба не він вас сюди відправив?
— Не зовсім так, сер.
— Чи не казав він вам, що ви його знайдете тут?
— Не зовсім так, сер. Але я гадаю, що він може заїхати сюди завтра, якщо не сьогодні.
— Чи він повертається з Оксфорда?
— Прошу, сер, — шанобливо сказав Літтімер, — краще було б вам сісти і дозволити мені робити це все.
З цими словами він забрав виделку з моєї нерішучої руки і схилився над пательнею, немов зосередивши на ній всю свою увагу.
Гадаю, нас не дуже збентежило б прибуття самого Стірфорса, але ми принишкли перед лицем його респектабельного слуги. Містер Мікоубер, насвистуючи пісеньку, щоб показати, ніби він почувається зовсім невимушено, сів у крісло, а виделка, яку він поспішно сховав, випиналася з його жилетної кишені, немовби він щойно заколовся. Місіс Мікоубер натягла свої коричневі рукавички і набрала велично-байдужого вигляду. Тредльс запустив свої масні руки у волосся і сторопіло вдивлявся в скатертину. Щодо мене, то я почувався справжнім немовлям за своїм власним столом і ледве наважувався дивитися на респектабельне диво, яке хтозна звідки з'явилося, щоб дати лад моєму обіду.
Тим часом лакей зняв баранину з пательні і ретельно розподілив її між нами. Але ми встигли втратити апетит і тільки для пристойності їли. Потім лакей безшумно забрав тарілки і поставив на стіл сир. Коли покінчили з сиром, забрав він і це блюдо; склав увесь посуд на сервант, роздав нам бокали для вина і відкотив сервант у буфетну. Все це він робив дуже спритно і швидко, жодного разу не підвівши очей від своєї роботи. Але навіть самі його лікті, коли він стояв спиною до мене, здавалося, виявляли його тверде переконання, що я ще дуже і дуже молодий.
— Чи не можу я ще чимсь прислужитися вам, сер?
Я подякував йому:
— Ні. Але чи не хочете ви самі пообідати?
— Дякую, сер, ні.
— Значить, містер Стірфорс повертається з Оксфорда?
— Пробачте, сер?
— Я питаю, чи містер Стірфорс повертається з Оксфорда?
— Мені здавалося, що він має бути тут завтра, сер. Я навіть подумав, що він мав бути тут сьогодні, сер. Це моя помилка, без сумніву, сер.
— Якщо ви зустрінетеся з ним раніше, ніж я... — почав був я.
— Пробачте, сер, але я не думаю, що можу зустрітися з ним раніше.
— А все ж таки, коли ви зустрінете його раніше, — сказав я, — то прошу передати мій жаль, що він не був тут сьогодні, бо тут був один його давній шкільний товариш.
— Розумію, сер, — і він уклонився у проміжок між мною та Тредльсом, скоса глянувши на мого друга.
Він уже м'яко ступав до дверей, коли, втративши надію сказати щось простим і природним тоном (на що я ніколи не був спроможний в присутності цього чоловіка), я покликав його назад:
— Літтімере!
— Сер?
— А що, надовго ви тоді затримались у Ярмуті?
— Не дуже, сер.
— Ви наглядали за судном?
— Так, сер. Я там і лишився для того, щоб наглядати за судном.
— Я це знаю, — він шанобливо глянув мені в очі. — А містер Стірфорс ще не бачив судна?
— Не можу точно сказати, сер. Гадаю... але не можу точно сказати, сер. Бажаю вам доброї ночі, сер.
Він уклонився всім присутнім і зник. Здається, мої гості зітхнули з полегшенням, коли він пішов геть; я принаймні дуже цьому зрадів, бо, по-перше, мене завжди неприємно обтяжувала присутність цього чоловіка, а по-друге, сумління нашіптувало мені, що я перестав довіряти його хазяїнові, і весь час боявся, що слуга може це зрозуміти. Мені майже нічого було приховувати, але мені завжди здавалося, що цей чоловік викриває якусь мою таємницю.
Містер Мікоубер відволік мене від цих міркувань, змішаних із докорами сумління і бентежним передчуттям скорої зустрічі зі Стірфорсом. Він став розсипатись у похвалах Літтімерові, як дуже респектабельному чоловікові і бездоганному слузі. Ясно було, що містер Мікоубер поблажливо прийняв на свою адресу значну частину загального поклону Літтімера.
— Але пунш, любий мій Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, куштуючи питво, — пунш, як час і приплив, не чекає ні на кого. Ах, саме зараз він пахне якнайкраще! Кохана моя, якої ти думки?
Місіс Мікоубер заявила, що пунш чудовий.
— Тоді я вип'ю, — сказав містер Мікоубер, — якщо мій друг Копперфілд дозволить мені таку вільність, за ті часи, коли мій друг Копперфілд і я сам були молодші і пліч-о-пліч боролися зі світом. Я можу повторити про себе і Копперфілда ті слова, які ми часто колись співали:
21
Френолог — послідовник френології, однієї з перших псевдонаук, яка стверджує наявність та досліджує взаємозв’язок між психікою людини та будовою поверхні її черепа.